Наши статьи, рубрики
Реклама
Информеры часы //-->

ANNA News

Видеорепортажи с войны. Независимое агентство новостей.

добавить на Яндекс
Наші статті | Історія населеного пункту. Ч.1

Історія населеного пункту. Ч.1

історія населеного пункту ч 1

Історичне минуле населеного пункту є цікавою темою, але завжди бракує матеріалу для широкого висвітлення даного питання. Невеликий населений пункт — село, це істо­рія, яка скла­дається, в основному, з легенд, переказів, що передаються від покоління до покоління. Фактичного ж мате­ріалу дуже мало, або він розсіяний по різних джерелах. Тому, щоб вис­вітлити різнобічно історію села, треба провести ве­лику і кропітку роботу як в архівах і бібліотеках, так і серед жителів села. Особливо важко працювати з жителями населе­ного пункту. Спілкуючись з людьми, опитуючи їх, особливо про трагічні сторінки історії нашої Батьківщини, розумієш, що Г.Гейне правильно сказав, що життя кожної людини — це ціла книга, історія. З цих невеликих історій і складається цілісна історія населеного пункту. Крім цього, історію одного населеного пункту неможливо розглядати окремо від історії всього регіону де він знаходиться, від тих історичних подій, які впливали на життя села.

Сільські поселення належать до важливих елементів традиційної матеріальної культури українського народу.

Село — найдавніший і найпоширеніший тип поселення.  Воно утворювалось шляхом об’єднання окремих осель або груп дворів. Приблизно, до ХV ст., поселення були малодвірні, але вже з ХV—XVI ст. почали створюватись багатодвірні поселення. Цей процес відбувався поступово.

Тільки в ХІХ на початку ХХ ст. українське село скла­дається як цілісна система. Перед тим, як розглядати історію села Велика Снітинка, розглянемо природу і кліматичні особливості даного регіону.

Природний фактор визначав багато сторін буття. Вели­чезну роль в житті людських колективів відігравали річки, моря, озера, гори. Землероби, вибираючи місця поселення, в першу чергу враховували гідрологічний фактор і орієнту­вались на озерні і річкові береги. Надавали переваги берегам середньої висоти, по можливості порізані ярами. Місць дуже крутих або, навпаки, болотно-низинних уникали. Залюбки обирали місця, що були порослі дубом і грабом.(1)

Всі ці природні фактори повністю відповідають тери­торії, на якій розташоване наше село.

Крім цього сприяв розселенню землеробських племен і клімат Європи  раннього середньовіччя. В цілому він став більш вологим ніж раніше. Ліс почав насуватись на степ. Сосну і ялину почали витісняти листяні дерева. Рівень води спочатку зріс. Тимчасове загальне усихання, що почалося в I — ст. н .е., змінилось в V ст. зволоженням, за яким в X ст. постало нове усихання, а в XI ст. — знову зволоження. Степи покрились густішими травами, а величезні луки Подніпров’я  приваблювали скотарів: із VIIIcт. —  хозари, IXст. — печеніги(2).

 

Розділ І

 

Територія, на якій розташоване наше село, здавна при­ваблювала людність. Так, завдяки дослідженням археоло­гічних експедицій, що проводились в різні роки, було відкрито чотири пам’ятники скіфського періоду — це поселення 1, 2, 9, 18, згідно археологічної карти Фастівщини. На більшості з них розкопки не проводились. На території села знаходяться два кургани. Один могильник Велика Снітинка — 19, розмі­щений в західній частині села. Ще його називають «Могила Сорока».  1988 року Б.В. Магомедов та О.В.Сєров обстежили його й знайшли два поховання.(3) В одному виявлено  великий тюльпаноподібний горщик. Інший курган знаходиться  в схід­ній частині села на полі. Він взагалі не досліджувався.

Завдяки розкопкам у В.Снітинці,  «Фастівська археоло­гія» вийшла за межі України. Знахідки в с. Велика Снітинка експонувалися на тематичній виставці «Готи» в Мілані (Італія) в 1992 році.(4)

У 1988—1989 роках археологи досліджували посе­лення ремісників-косторізів, що проживали тут у ІІІ—ІV століт­тях. Пам’ятка, площею близько4 га, знаходиться на західній око­лиці села, на схилі правого берега р. Снітки, над ставом. Нині південно-східний край ста­родавнього поселення зайня­тий городами, решту території — обсіли дачі. До забудови на цій ділянці по свіжій оранці простежено понад 20 скупчень архео­логічного матеріалу на місці давніх садиб. На п’ятьох з них знайдено вироби з рогу.

 Один розкоп виявив залишки спаленого наземного жит­ла розміром 7x8,4 м. У хаті, біля стіни, облаштовувалося ку­хон­не вогнище на прямокутній ділянці з глини та каміння розмі­ром 1,5х0,8 м. Стіни та очеретяний дах було обмазано глиною.

Найбільша майстерня розміщувалась у великій будівлі 8х14 м. Холодної пори року вона опалювалась простим вогни­щем, на місці якого виявлено перепалене каміння. Всередині площу 12 кв.м вкривав суцільний шар рогових сколів та стружки, де знайдено сотні деталей гребенів та інших рогових виробів. В майстерні, крім обробітку рогу, займались прядін­ням і ткацтвом (знахідки пряслиць та грузил від ткацького верс­тата), обробітком шкіри. Окремі деталі скріплювалися заклеп­ками з бронзового дроту. Деяка частина відходів йшла на виготовлення амулетів. У невеликій кількості з рогу виго­тов­лялися швайки, пряслиця, ручки ножів, голки для плетіння. Обробка рогу не була єдиним ремісничим заняттям мешканців поселення. Тут знайдено багато залізного шлаку (понад 150 шматків), болотяну руду, чимало ковальських ви­робів: кілька ножів, наконечник дротика, ключ, кресало та ін. Немає сумніву, що все необ­хід­не залізне знаряддя виготов­ля­лося на місці. Незважаючи на явно ремісничий характер посе­лення, серед кераміки (знайде­но майже 7 тис. фраг­мен­тів) тільки 57% уламків — від гон­чарних посудин. Для чер­ня­хівсь­кої пам’ятки це досить низький показник. Решту скла­дає ліпна кераміка. Характерні форми та обробка поверхні якої не викликає сумнівів щодо її походження з вельбарської куль­тури, поширеної на початку на­шої ери в Польському По­мор’ї.

Поява цих старожитностей у Подніпров’ї пов’язана з міграцією східно-германських племен готів з басейну Вісли в південно-східному напрямку, де поряд із представниками місцевих народів вони беруть участь у формуванні черня­хівської культурної спільності.

Датується поселення, за типами спинок гребенів та фі­бул, кінцем ІІІ — першою половино ІV ст. Це було поселення мандрівного народу — готів, які в ІІ ст.н.е. вирушили із При­балтики.  Звідти племена готів у ІІІ ст. пішли далі на південь — в межі України. Тут утворилося королівство на чолі з готсь­ким королем, якому деякий час підкорялися ранньосло­в’янські племена та степові кочівники сармати та алани (предки нинішніх осетинів). Це об’єднання племен, вступаючи у союз з іншими «варварськими» народами, вели війну з Римською імперією.

Поселення племен, про які йде мова, займають майже всю Україну, Молдову та частину Румунії. Матеріальні за­лишки їх існування в археологічній науці звуться черня­хівською культурою. Одна із пам’яток цієї культури і вивчалася на території нашого села.

Місцеві ліси та долини річки були місцем зимівлі великих стад благородного європейського оленя. На початку зими олені скидають роги. Самі вони були для людей цінною сиро­виною. За допомогою досить досконалих  інструментів вони розпилювали ріг на тонкі пластини різної форми і виготовляли речі побутового вжитку, гребені, а також прикраси, ручки для ножів та інше. Все це користувалося попитом у ближніх та дальніх поселеннях.

Про торгівлю свідчить знайдена на Снітинському посе­ленні римська срібна монета — денарій імператора Галлієна. Знайдено шлаки і багато виробів –– ножі, ключ, кресало, гра­верний інструмент — штихель, наконечник списа*.

 В кінці IV — на початку V ст. готів із території України витіснили об’єднані  сили гунів і слов’ян і з цього часу почи­нається заселення території села слов’янськими племенами. В ІX—X ст. на території села виникло перше слов’янське по­селення. Воно розмістилося на березі річки Снітка, яка проті­кала в південній частині, над ставком Дьомине. Місце це було на підвищенні, оточене з трьох сторін  водою і густим лісом. Четверту частину обкопано глибоким ровом. Це місце пізніше назвали «Замковище».

Ще одне поселення XI—XII століть знаходилось на па­горбі з північно-західного боку ставка Гайдайка. Ще до 1982 року тут можна було побачити залишки рову, яким було оточено поселення. В 1992 році тут проводилися розкопки І.А.Готуном і А.В.Петраускасом, в результаті яких було знай­дено залишки поселення. Про час функціонування свід­чать знахідки з культурного шару та розкопаного житла. Тамтешню гончарну кераміку можна охарактеризувати за фрагментами горщиків. Кераміка добре обпалена, має сірі, рожеві, світло-жовті тони. Стінки горщиків прикрашені орна­ментом у вигляді різних прямих чи хвилястих ліній. На денцях сліди підсипки, клейма майстра. Серед інших знахідок –– скляні браслети, шиферні та керамічні пряслиця, уламок амфори. Останню, за визначенням В.В.Булгакова (Націо­нальний музей історії України), виготовлено в XI ст. у Констан­тинополі. Пам’ятка дала знахідки не лише давньоруського періоду. Виявлено уламки ліпного посуду епохи бронзи (XVII—XVI, XVI—XI, XІ—VIII ст. до н.е.). Маємо і більш пізній матеріал — уламки посуду XVI—XVIII століть, фрагменти кахлі, залізні і скляні вироби, що характеризують «козацьку добу».

З давньоруським періодом існування цього поселення пов’язана житлова будівля, досліджена 1992 року. Хоч об’єкт частково зруйновано, вдалось простежити деякі особливості. Від будівлі залишився котлован прямокутної форми, зорієнто­ваний боками на сторони світу. Він мав рівне пласке дно і вертикальні стіни. В західній частині виявлено залишки печі, вирізаної в материковому суглинку. Вона округла (в діаметрі близько                 1 м), товщина стінок 10—15 см. Довжина житла близько              4,5 м. Пам’ятка частково знищена кар’єром. Культурний шар тут потужністю більше метра. Знахідки показали, що жителі поселення розводили биків, овець, свиней, коней, собак.

Слов’янські поселення, які знаходилися над ставками Дьомине і Гайдайка, повністю відповідають східнослов’янсь­ким укріпленим поселенням.

Питання про те, коли з’явились слов’яни на території, яка пізніше стала носити назву «Київська Русь» до цього часу дослідниками не вирішено.

Деякі дослідники вважають, що слов’яни –– місцеве населення даної території. Інші вважають, що вони прийшли тільки в середині I тисячоліття н.е.

Але поселення слов’ян VI—VII ст. вже існували в пів­денній частині лісостепу. Майже на кордоні зі степом. Спо­чатку поселення будувались неукріпленими, але пізніше в степу з’явилися ворожі кочові племена, і тут почали будувати укріплені поселення — города (по давньоруській термінології). Всі вони схожі за загальною системою побудови.

Добре відомо вченим як нападали степові кочові пле­мена на поселення слов’ян. Вони раптово нападали, захоп­лювали худобу, полонених, майно і так само раптово зникали в степу. Якщо ж на їх шляху виявлялись укріплені поселення, вони намагалися з ходу захопити їх, але якщо зустрічали орга­нізовану відсіч, не намагались взяти населення штурмом. Тому укріплення ранніх городів не були дуже міцними. Їх завданням було затримати ворога, не дати ввірватися йому в середину поселення, окрім цього, надати захисникам укрит­тя, звідки б вони могли вражати ворога стрілами.

Слов’яни в VII—IX і X ст. не мали можливості будувати міцні укріплення, тому, що в цей час держава тільки склада­лась. Більшість поселень були дрібними, небагатолюдними і вони не могли своїми силами створити міцні укріплення.

При створенні укріплень, насамперед, вибирали такий майданчик, який би з усіх боків був би захищений природними перешкодами — річками, ярами, балками. Найбільш придат­ними для цієї мети були острівки посеред річки або болота. Острівна схема вимагала мінімальних затрат для зведення оборонних укріплень. Але у цих укріплень були великі недо­ліки. В повсякденному житті дуже незручним був зв’язок такого поселення з навколишньою місцевістю. Крім того, розмір  поселення повністю залежав від розміру острова і збільшити його було неможливо. Тому найбільш поширеним став мисовий тип укріплених поселень. Для їх влаштування знаходили мис, який був оточений ровами і ярами, де неда­леко була вода. Поселення було з трьох сторін захищене крутими схилами або водою, але з польового боку було від­крите. З цього боку і робили укріплення, що мало вигляд рову, землею з ньго робили вал, який ще більше утруднював підхід до поселення.(5) Все це зробило мисовий тип поселень найбільш масовим. До нього і належать снітинські городища: «Замковище» та городище над ставком Гайдайка. Можливо, залишки ще одного невеликого поселення мисового типу зна­ходиться на східному березі ставка Гайдайка, на так званому Шпилі. Розкопок там ніхто не проводив, але за всіма озна­ками: вихід до річки, мисовий тип, три круті схили, на четвер­тому боці, де вихід на рівнину, існує невеликий рів і вал.

Так як село Велика Снітинка знаходиться фактично на порубіжжі степу і лісостепу, доля її була досить складна через постійні напади кочовиків. Наша територія належить до місць розселення полян. «В центрі української кольонізації сидить племя Полян»… «Повість»* не означає їх території  близше, каже тільки, що вони «Седоша по Днепру и наркошася Поляне… Вона пояснює, ще, що Поляне називались так тому, бо сиділи на полі, себто на голій рівнині; але околиці Києва, себто ту країну, що в Х—ХІ ст. головно була по­лянською територією, трудно назвати «полем», і сама «По­вість», оповідаючи на оншім місті про полян, каже, що вони сиділи «По горам сим» (Дніпровим), «в лесе на горах, над рекою Днепрьскою». Дійсно, околиці Києва на північ від Стугни і тепер багаті лісами, а давніше були зовсім лісовим краєм. Але… до натиску степових орд Х—ХІ в., головні осади полян лежали на полудень від Стугни, де більше було рівнини, «чистого поля». В противність цій країні північна Київщина звалась «лісовою стороною» і відповідно тому полуднева могла зватись Полевою, «польською», а від неї й мешканці—Поляками».(6)

Але в ХІ ст. в результаті полоцької навали на Північне Причорномор’я величезні масиви родючих чорноземних зе­мель були відділені від Русі. Це мало важкі економічні наслідки.

З приходом половців все прикордоння зі степом, князівства — Київське, Переяславське, Новгород-Сіверське, Рязанське — стали жертвами численних набігів кочовиків. Особливо небезпечними були осінні набіги, коли степняки старались захопити зібраний врожай. Наслідками таких набігів стали не тільки жертви, але й розорення селянських господарств і голод (7).

 Так в 1093 році «Половце начаша воевати и придяша Половце мнози и оступиша Торческий град» в той час як інші половецькі загони «пустиша по земле воююще». Велике військо, спішно зібране київським князем Святополком з різних князівств, було розбито на річці Стугні. Поблизу прикор­донних валів(8) . Снітинка знаходиться південніше описуваних подій, а це значить, що люди, які тут проживали, першими прийняли на себе удар кочового народу.

Про те, що ця територія здавна була облюбована людьми, свідчать знахідки грецьких драхм, приблизно 250— 266 р. до н.е.

В 1997 році на південно-західній околиці села Велика Снітинка і Замковищі випадково, в кротовині, була знайденаавньоруська свинцева печатка — молівдовул*. Ця печатка зараз знаходиться в Фастівському краєзнавчому музеї. На ній зображено святого мученика Бориса в княжому вбранні, в правій руці — меч, з правого боку напис Б-О-РІС. На реверсі поколінне зображення святого мученика в княжому вбранні з хрестом в лівій руці. Снітинський молівдовул повинен був належати князю з християнським іменем і по батькові: Борис Глєбович або Глєб Борисович.

 

Зображення на реверсі снітинської печатки відповідає християнському імені князя, і близьке до печаток князя Да­вида Ростиславовича — князя Смоленського.

На цей час встановлено християнські імена трьох із чо­тирьох синів Давида Ростиславовича. Серд них Мстислав-Федір Давидович, князь новгородський і вишгородський (1184—1187, 1187—1189), Константин Давидович, що сидів в Пороссі (кінець 1190-х років) і Мстислав-Федір Давидович (молодший), князь смоленський (1120-ті роки).

Четвертий, Із’яслав (помер після 1185 року), христи­янське ім’я якого невідомо, відповідно існуючій думці вчених, що вивчають князівську генеалогію, був старшим сином князя Давида Ростиславовича.

Літописні свідчення про Із’яслава Давидовича дуже скупі і майже не дають інформації про час та місце його князю­вання. Його ім’я стоїть в переліку князів, що приймали участь в 1185 році в спільному поході проти половців.

Те, що літописець називає Із’яслава Давидовича в числі основних учасників походу, повинно свідчити про наявність у нього удільного князівства, що розташовувалось в пору­біжних землях Південної Русі. Додатковим підтвердженням цього може бути і знахідка його печатки на території укріп­леного городища в селі Велика Снітинка, що входило в обо­ронну систему південного прикордоння Київської землі, що грало важливу роль в її захисті від набігів степових  кочо­виків.*

На території нашого села було знайдено ще кілька кня­зівських печаток періоду Київської Русі ХІ—ХІІ століть (знахо­дяться в приватній колекції). Тобто можна говорити, що вже до ХІ століття тут було поселення з розвинутими економіч­ними та політичними зв’язками. Згідно карти, вміщеій в «Енциклопедії археології СРСР», є можливість ідентифіку­вати назву поселення, яке знаходилось на території с. Велика Снітинка, як Монарьов. Тобто перша назва села, яка зустріча­ється в документах є Монарьов. Скоріше всього це поселення розташовувалось на території «Замковища». 

Але покинута київським князем територія Степу на пів­день від Стугни не спустіла зовсім одразу. Вона пустіла про­тягом десятиліть. Навіть в ХІ—ХІІІ ст. по всіх степових ярах південний кордон то відступав на північ під натиском кочівни­ків і чекав спокійних, вигідних часів, аби знову піти на пів­день, що підтверджують значні останки слов’янських поселень.(9)

Не було спокою нашій землі і після ослаблення Полов­ців. Вже в ХІІІ ст. на цю територію вриваються монголо-та­тарські орди. Які ж зміни внесла ця навала в життя прикор­донних земель?

На це запитання історичні джерела дають дуже мало відповідей. Дуже мало збереглося документів цього періоду, або їх взагалі нема. Київський літопис доходить до другої половини ХІІІ ст. Часто минають десятиліття за десяти­літ­тями, не даючи навіть найелементарніших відомостей про цей край.

Пояснюється ця бідність передусім занепадом полі­тичних і культурних зв’язків між частинами Руської держави. Але підвів тут також і повний занепад державного і культур­ного життя.(10)

Таким чином, по історичних та археологічних матеріа­лам вимальовується картина повного розгрому Поросся, монголо-татарами, які ввірвалися в область розселення орних клобуків* з півдня. Фактично — вся територія по лінії р. Рось, м. Обухів, Васильків, Білгород, Вишгород була спус­тошена.(11)

Але це не значило, що на нашій території життя припи­нилося. Цей край, багатий на ліс, воду, різну дичину, родючі чорноземи не міг залишитися незаселеним. Так, уже ХІV—ХV ст. тут існували поселення на старих місцях, про що свідчать результати археологічних розкопок (багатошарове поселення над ставком Гайдайка).

 

 Розділ ІІ

 

Після того, як Золота Орда розпалась на окремі час­тини, найбільшої шкоди українським землям почали прино­сити Кримські татари. А визвольна війна під проводом Б.Хмельницького та руїна, що настала після його смерті, також призвела до спустошення цих земель.

Тяжко було дивитись на перетворену в руїни Батьків­щину, в якій ще донедавна бурлило життя. Священик Лук’я­нов, що їздив із Москви на поклоніння східним святиням так описує наш край: «Путешествие было печально и уныло — не было видно ни града ни села, хотя и были здесь  грады красны и нарочиты сёла видением. Пустыня великая и зверей множество: козы дикой и волки, лоси, медведи. Ныне — же все разваевано да розорено от Крымцев. А земля зело угодна и хлебородна  и овощу всякого много; сады что дикий лес: яблони, орехи волоские, сливы, дули — да всё пустыня , не дают собаки татары населится, только населяются сёла, а собаки пришед и разорят, а всех людей в полон поведут. Не погрешу эту землю назвать золотою, понеже всего много в ней родится. И идохом того пустынею пять дней нигде-же видехом человека».(1)

Козацький літописець Самійло Величко, подорожуючи по цьому краю в ХVII ст., бачив залишки міст і сіл, ставки і озера запу­щені, і в різних місцях багато людських кісток.(2) Край був багатий, але порожній. Все населення, в основному, відійшло північніше — до Чернігівщини.

Тим часом, утиски селян і простих козаків в Лівобе­режній Україні, в часи гетьманування Самойловича й особ­ливо Мазепи, який поклав початок панщині, змушував зали­шати села й селян, й козаків і втікати на правий берег Дніпра, землю, визнану за мирним трактатом 1680 року між Росією, Туреччиною і Польщею нейтральною.(3) Вони засновували свої села, часто на залишках старих поселень. Життя в них було дуже складне. Нормально обробляти землі через напади татар вони не могли, тому переважно займалися полюванням.

26 квітня 1686 року між Росією і Річчю Посполитою було підписано Вічний мирний договір за яким Москва отримала всі території на східній стороні Дніпра, починаючи від Смоленська, з козацькою Україною по обидва боки Дніпра, крім немирівських, паволочських і білоцерківських козаків, іще за Дніпром  міста Київ, Трипілля, Стайки, Васильків з окру­гами, і всі землі між річками Ірпінь та Стугна, а в ширину біля десяти кілометрів до Василькова. В статті 9 договору всім православним єпископіям і їх монастирям, братствам, а також окремим православним церквам, що знаходились в Речі Посполитій, було обіцяно залишатися в своїх правах і їх не повинні примушувати приймати унію. Росія, зі свого боку, обі­цяла всім католикам безпеку і свободу віросповідання.

               Але, якщо Росія виконувала всі статті договору, то поляки разом з уніатами ігнорували їх, продовжуючи перес­лідувати православних. Митрополит Київський і Галицький Гедеон* весь час просив Москву захистити своїх право­слав­них в Польщі і Литві. Жалівся, що до нього майже не надхо­дять прибутки від володінь митрополії, що церкви незаконно відібрані були у нього уніатами і католиками. Не бачачи виходу із цієї ситуації гетьман І.Мазепа в 1689 і 1690 роках жалує Гедеону грамотою на володіння містечко Муромське, с.Церковище, містечко Білогородка, села Рослович, Жуляни, Крушинка, Мала Бугаївка, Мархеловка, Снітинка.**

Не були також байдужими до цієї землі і поляки. Вони воювали за неї, а тепер вона лежить в руїнах. Поляки поси­лали в цю пустелю своїх агентів, які повинні були перема­нювати сюди населення. Але народ не довіряв полякам знаючи, що вони через деякий час знову почнуть вводити панщину. Крім цього, без надійного збройного захисту немож­ливо було захиститись від татар.

         У 1682 році на польський престол вибрали Яна Собесь­кого. Все своє життя він воював з турками і татарами і вирішив воскресити в спустошеному краї козацтво, яке  б допомагало йому боротися проти татар і відновити життя на цій землі. Він звернувся до тих людей, які вже жили тут. Ян Собеський не тільки дозволяв їм заселяти вибрані ними місця, а навіть звернувся з королівським універсалом до козацьких вождів, оголошуючи, що він надає козакам у повну власність весьпустельний край між Дніпром і Дністром, а за це просить їх допомагати йому в боротьбі.(4) Вождем їх став Семен Пили­пович Гурко. Козацьке прізвище було Палій і в нас він більш відомий як Семен Палій.

Історія с. Велика Снітинка пов’язана з іменем Семена Па­лія. Він запевнив короля, що не має наміру займати маєтності. І київський біскуп А.Зулуський доз­волив Палію із своїми козаками розташуватись в його фастівсь­ких володін­нях при умові не ро­бити ніякого «ущербу». Фастів­ський полк охоплював територію колишніх Київського, Білоцерківського, Паволоцького, Уманського, Торговицького полків.

 По прибутті у Фастів, Палій насамперед взявся за госпо­дарство. Резуль­тати не забарилися. «Я на­шел здесь край, и работал около Хвас­това, как около своего хо­зяйства и обшир­ные поля засеял хлебами, умножи­лись жители и церкви Божья я построил и укрепил». Писав Палій гетьману Мазепі.(5)

Через деякий час сила Палія так зросла, що істо­рики говорять про справжню козацьку республіку. Це почало непо­коїти поляків. Він не боявся ні постанов польського сейму, ні указів польських воєвод, ні самого короля.

«Я поселился в воль­ной казацкой Украине, Поль­ше нет дела до этой области и я лишь, имею право в ней распоря­жаться, так как я истинный казак и выборный вождь своего народа» — говорив С.Палій.(6)

Неодноразово козаки запрошували Палія повернутися з Польщі в Запоріжжя. Але він сам не хотів іти туди: «На Запоріжжя йти мені не хочеться; хоч військо двічі кликало мене туди й пропонувало кошове отаманство й навіть вищий чин, але я звик до городового життя, йти  в Січ не бажаю, бо прийшовши туди, в низове Військо, муситиму робити те, що Військо захоче. Краще мені ще у Фастові до часу триматись, аніж раптом невідомо куди звідти йти… Шкода мені дуже розлучатися з цим місцем не тільки тому, що там багато будівництва мого, велике поле хлібом засіяне, але й тому, що я взяв це місце порожнє й заселив його не польськими підданими, а від ріки Дніпра почасти з Війська Запорізького, почасти з волохів; церкви божі прикрашені влаштував, чого не випадає покинути». (7)

Під час козацької Республіки Семена Палія наш край процвітав. По переказам ставок Паліївщина наказав загатити Палій і поставити над ним свою пасіку, а на ставку поставив млин.

Народ наділив С.Палія надприродною силою, чудовими рисами характеру — людяністю, демократизмом, хоробрістю, військовим талантом. Він стріляє з гармат, заряджаючи їх «навхрест», незримо проїжджає через ворожий стан. Сила його настільки велика, що жоден кінь, крім власного, не може його винести. Ніхто не міг перемогти героя, ні взяти його в полон. Він був характерником*,  його не брала куля, а шабля Палія важила п’ять пудів.

В 1939 році І.Волошин** записав переказ про С.Палія від Д.О.Кравченка — жителя с. Велика Снітинка «Права Се­мена Палія». Рукопис зберігається в інс­титуті мистецтво­­- знавства, фольк­лору та етнографії ім. М.Т.Риль­ського АН України.

 Пе­рекази про Семена Палія можна прочитати в таких книгах як «Савур могила». І.Срезневського Київ. Дніпро. 1990 р.; «Оповідання про славне війсь­ко запорозьке низове». А.Ка­щенко Дніпропет­ровськ. Січ.1991 р.; «Ли­царі волі». Знання. 1992 р.

В 1710 році С.Палій помирає. Поляки, хоч і не любили Палія, але поважали за його хоробрість. Польський король, видаючи на землі Палія Королівські укази, називає його «хо­робрим вож­дем».(8)

Після смерті Палія нікому стало захищати селян, міщан і козаків від польських утисків. Поляки починають чинити тиск на населення вільного краю. Закріпачують селян, палять церкви, вбивають священників.

Так, в нашому селі близько 1765 року поляки вбили свя­щеника Микиту Добролєжова за те, що він відмовився прий­няти унію*.(9) З початку XVIII ст. полякам, та й взагалі замож­ним лю­дям, не давали спокою гайдамаки.

Перший гайдамацький загін на фастівщині з’явився 1713 року. Очолював його М.Янковський. Відомості про цей загін дуже скупі. Гайдамаки захопили 13 коней у приїжджих купців, забрали речі та гроші в орендаря під Фастовом і попря­мували на Брацлавщину. Ще один загін, який очолював Назар Яковлєв, діяв 1733 року поблизу с. Снітинка.(10)

В 1754 році Снітинка знов зазнає нападу гайдамаків. Гайдамацькі загони діяли на кордоні російських і польських володінь і тому, часто тікаючи від польських загонів, вони переховувались на території Росії. Але російська влада, боя­чись поширення гайдамацького руху на свою територію, спів­працювала з польською владою в справі знаходження і засудження гайдамаків.

 У 1750 році 4 вересня в Ніжинському полковому суді су­дили гайдамаку. «Филипа Маркова сына Клименко, от роду ему лет двадцать» за участь у нападі на місто Брагін і село Хомичів. Наро­дився він в селі Оране і в «1746 году под час жатвенного времени он, Клименко, з того села Ораного ходил на зажон польской же нации владения фастовского шлях­тыча, а как его зовут и прозы­вают не ведает, в село Снитинка и там он, Клименко, в тамошнего Снетинс­кого жителя Василя Чорного до окончания жнив, в коего зажавши разной пашни коп семь…».(11)

Загони гайдамаків це дуже своєрідні об’єднання В.Анто­нович* подає характеристику однієї гайдамацької ватаги, що діяла в 1717 році на околицях Києва. Її очолив запорожець Дзюба. Складалася вона з 15 чоловік. Серед них були міс­цеві селяни, донські козаки, молдавани, жиди-вихрести і на­віть один шляхтич із слугою. Вони удавали з себе робітників, які шукали, де найнятися на сільську роботу. А тим часом нападали на купецькі каравани і грабували їх . Під час одного такого нападу вони здобули по 450 золотих на кожного, розій­шлися по селах, поодружува­лись і почали господарювати.(12)

Село В. Снітинка спочатку належало біскупу Йосипу Верещинському, потім київському біскупу А.Залуському.

В кінці ХVІІ — початок ХVІІІ ст. «Принадлежала вместе с Мотовиловкой роду Аксаков».(13)

В ХІХ ст. село належить біскупу Каспру Цицишевському.

«1.Число крестьян: мужского пола 702, женского715 душ.

2. Горы, воды: Есть гора в вышину около 7 сажен.

Есть две речки названия коих 1-ой Паливщина течет от юга на север. 2-я Мокрайка от востока на север впадает в р. Палиивщина, а сия в р. Унаву, расположенную от селения три версты.

3. Озера, болота: не имеются.

4. Степь: находится степь пространством длиною около 1000 саженей.

5. Леса, почва земли. Находятся кустарники распрост­раняются около 500 саженей, а шириной до 20 саженей сос­тоящие из лещины.

6. Подпочва земли: чернозем с малой примесью песку не плодородная; подпочва песчаная на суходоле песчаная.

7. Подпочва леса: глинистая.

8. Произведения земли: крестьяне выращивают по большой части рожь, пшеницу, горох, гречку, просо и овес.

9. Огородные овощи: крестьяне засаживают огороды по большой части картофелем, капустою, свеклою, мор­ковью, луком, чесноком, маком, льном и кукурузою.

10. Домашние животные. У жителей считается рогатая скота: вылов 102, коров 42, лошадей 9, овец 96, свиней 90; из домашней птицы: гуси, утки, куры.

11. Дикие животные. В лесах водится много волков, ли­сиц, зайцев.

12. Рыбы, раки, пиявки: не имеются.

13. Жилища. В селе их считается 152, из их большая часть старые и у некоторых опасно жить. Все ленивы. Для числа жителей они мало чисты и опрятны. Крестьяне не имеют достаточно леса для строения.

14. Одежда и обувь. Достаточны в многих крестьян, но некоторые бедно одеты по причине падежа скота.

15. Корм. Достаточный, а в некоторых не изобильный по причине неурожая хлеба.

16. Качество води и питья. Вода хорошая. Водки крес­тьяне умеренно употребляют, а мало пьяниц.»(14)

Ось який вигляд мало наше село на початку ХІХ ст.

 Вже після 1795 року, коли ці території відходять до Російської Імперії, село стає державним і відходить разом з Фастовом до Васильківського повіту. В ньому постійно знахо­дяться військові загони, так, як село велике і може забезпе­чити військових продовольством.

У 1802 році в селі було розквартировано 32 козаки «Донского казачьего подполковника Мельникова 2-го полку».(15)

В 1823 році тут стояла 1 гренадерська рота 1-го баталь­йону третього піхотного корпусу, яким командував Петро Федорович Козлов.

1825 році під час повс­тання декабристів 1-грена­дерська рота відмовилася підтримати повстанців.

Коли почалося повс­тан­ня Чернігівського полку, то очо­лив його командир             2-го батальйону, підполков­ник Муравйов-Апостол. Го­лов­ною квартирою Черні­гівсь­кого піхотного полку бу­ло місто Васильків. Коман­диром полку був підпол­ков­ник Гус­тав Гебель.

Із всіх мож­ливих нап­рямків — на Київ, на Жито­мир і на Білу Церкву — Муравйов вибрав Жито­мирсь­кий напрям і під вечір 31 грудня 1825 року прибув у село Мотовилівку, де був збірний пункт найближчих рот. (16)

29 грудня в Снітинку привезли до командира 1 грена­дерської роти Козлова всього в ранах командира Чернігівсь­кого полку підполковника Гебеля, який повинен був по «висо­чайшему повелению» заарештувати підполковника Сергія Муравйова-Апостола і, їдучи до Фастова, випадково зупинив­ся в Трилісах, де на квартирі командира 5-ї мушке­терської роти, зустрівся з Муравйовим. На нього напали й покололи шти­ками, і врятувався він тільки завдяки рядовому 5-ї мушке­терсь­кої роти, Максиму Іванову, який доправив його «в селе­ние Снятинку в два часа пополудни к капитану Коз­лову».(17) Капітан Козлов зразу ж наказав солдатам «Стать в карауле с заряжеными ружьями, с таким приказом, чтоб при появле­нии кого либо из тех офицеров кои меня (полковника Гебеля) кололи, стрелять их».(18)

Перед цим із Василькова було відправлено гінця в 1-шу гренадерську роту, щоб вона вийшла на збірний пункт в с. Мотовилівку. Коли Муравйов, прибувши в Мотовилівку, застав там 1-шу гренадерську роту «подойдя к ним, спраши­вал желают ли они с ним служить, которая, по долгому молча­нию отозва­лась, что она желает служить, но желает знать кому, то-есть какому царю, на что Муравйов отвечал, Констан­тину. Мурав­йов, при сем случае, уговаривая роту разными способами, сказал, что они пойдут с ним и будут хорошо слу­жить, но рота отозвалась несогласием к тому, говоря, что они и так служат великому государю».(19) Після цього вона повернулась назад у В.Снітинку.

З самого початку Муравйов планував рухатись на Фас­тів через Снітинку, але потім вирішив іти не на Фастів, а на Білу Церкву. В цей час 1 гренадерська рота вийшла до Білої Церкви і 1 січня 1826 року з’єдналась з військами корпусного командира генерала Рота: з 17-єгерським полком і двома ро­та­ми Кремен­чугського полку, які виступили проти повста­лих.(20Після придушення повстання було відзначено офіцерів і особливо «нижні чини», які «проявили особое усердие» приридушенні повстання і відмові брати участь у ньому. Генерал Л.О.Рот відзначив капітана Козлова і рядового 1-ї Грена­дерської роти Анісімова, колишнього кріпака Муравйова, тому, що коли Муравйов умовляв його допомогти перевести першу Гренадерську роту до повсталих сказав: «Я вами до­волен, вы меня всегда награждали деньгами, но вы взбунто­вали Семеновский полк, хотите взбунтовать и Черниговский: я никак к тому противу присяги не приступлю».(21)

 Поміщицьке землеволодіння і далі залишалось непо­рушним. Але селяни Великої Снітинки славилися своїм своєрідним характером. Вони виступали проти інвентарних пра­вил*.

В квітні 1844 року помічник Київського військового ге­нерал-губернатора Житницький жалівся начальнику Київсь­кого окружного управління палати державного майна В.І.Фі­ліпову про те, що селяни села Велика Снітинка фастівського маєтку Васильківського повіту відмовляються прийняти зе­мельні наділи в зв’язку з переведенням на поземельний оброк**.

«Крестьяне Великоснетинского общества назначаются для молотьбы в те фольварки, где более необходима солома для исправления крыш на скирдах хлеба, хотя они и являются на барщину, но самопроизвольно высчитывают на проход по одному дню и вымолачивают только по копне в неделю.

Я приказал употребить их по три дня, потому что завели бар­щину против инвентарей, не вполдолжного исполнения повинностей по инвентарям под разными предлогами, я ве­лел доставить в главное сельское управление несколько человек таких, коим приказано было вымолотить по три копы в могилянском гумне, но они вымолотивши по одной, разош­лись по домам»(22) Житницький навіть говорить про відряд­ження військової команди для припинення таких дій селян.

Але селяни не тільки пасивно боролися. Вже 21—22 червня 1844 року з навколишніх сіл зібралася делегація в селі Велика Снітинка з рішенням іти в Київ до губернатора з проханням погасити поземельний оброк. Після того, як 22 червня, було оголошено «привезенный от Генерал Губерна­ора печатное объявление о принятии поземельного оброка», Влас Хоміренко і Микита Коваль сказали: «чтобы бывшие с

ним крестьяне расходились по домам».  Частина пішла, але інша частина людей все-таки вирішила йти на Київ. Зібрались вони в хаті Івана Євича.(23)

Похід розпочався, але швидко закінчився арештами. Савелій Яковенко і Петро Рак були заарештовані і звинувачені в тому, «что подавали от имени общества прошения и вместе со всеми Снетинского участка крестьянами ходили в Киев».(24)

Але в результаті подання «прошення» і відмови селян від казенних робіт їм зарахували відпрацьовані дні, «употреб­ленныя для казенных надобностей». Із розрахунків «с крес­тьянами фастовского казенного имения» можна поба­чити які існували прізвища в В. Снітинці в ІІ половині ХІХ ст. Розра­хунок проводився з селянами: «Салій, Сосновский, Дехтярь, Коваль, Атаманчук, Лебединець, Паніматченко, Бой­ченко, Муштук, Власенко, Мартиненко, Заграничний, Салієнко, Гав­рильченко, Лазаренко, Свириденко, Кологойда, Онищен­ко, Герасименко, Стеценко, Перга, Пипко, Яценко, Дундук, Оче­ретяный, Андрусенко, Турченко, Коваленко, Сав­ченко, Кра­маренко, Теличко, Горова, Ганжа, Демченко, Шев­ченко, Обе­ремок, Грищенко, Рибак, Павленко, Кравченко, Арте­менко, Скляренко, Лабунский, Нещетний, Коротич, Коломий­ченко, Татченко, Зануденко, Король, Євич, Майда­нюк, Литвин, Дурмасенко, Коляда, Чорноус, Котирло, Яку­ленко, Куций, Мертвяков, Филипенко, Кокоть, Коляда, Древич, Фоменко, Прокопенко, Якуш, Рак, Вовк, Маркевич, Царенко, Купак».(25)

У липні 1848 року заворушення продовжувались. Селя­ни скаржилися на незаконне переведення на поземельний оброк, відмовлялися виконувати панщину, платити оброк, не корилися місцевій владі. І це було не тільки в Снітинці, а й в інших селах: Фастівець, Червоне, Дорогинка, Дмитрівка, Волиця.(26)

Під час Кримської війни 1853—1856 років Україна нада­вала величезну допомогу російським військам. Поставляла фураж, продовольство, тягло. В цей час, як і в попередні роки, селянським виступам часто передували чутки, що начебто цар видав маніфест про звільнення від кріпацтва, а поміщики його приховують.

У березні-квітні 1855 року в Київській губернії проходять заворушення селян. Жителі села Велика Снітинка також брали активну участь у цих подіях.

За офіційними даними чутка про маніфест зародилася в селі Федюківка Таращанського повіту, коли дяк Слатвин­ський почав запевняти людей, що існує указ «на вольность и козачество». Поступово звістка розповсюдилась по сусідніх селах, а потім і за межі Таращанського повіту. Селяни припи­нили всякі роботи і вимагали у своїх священиків зачитати указ про волю. Найбільш сильні хвилювання відбулися у Васильківському, Сквирському і Канівському повітах, для при­душення хвилювань застосовувались військові коман­ди.(27)

Після відміни імператором Олександром II в 1861 році кріпацтва, сільські общини поступово починають багатіти. Про  це  свідчить, зокрема,  вкладання великих коштів в нерухо­мість села. Так. 22 грудня 1871 року «казна продала обществу с.Великой Снетинки за 1500 рублей (на той час це величезні гроші) казенную Велико Снетинскую мельницу с прудом».(28)

          Вироблену продукцію та вирощений урожай селяни продавали на ярмарках. В основному у Фастові. Ф.К.Волков* в 1873 році так описує ситуацію на ярмарці в містечку «Хвастов Киевской губернии» :  «Все предметы первой, настоятельной необходимости крестьянского быта за самыми ничтожными исключениями продавались евреями». Це такі предмети : дерев'яні вироби, шкіряні вироби,  залізні і чавунні вироби, кожухи, шапки, рядна, полотно, горшки, миски, сіль, дьоготь, горілка, галантерейні і «красные» товари. Тільки незначна кількість колес, обручів, біла глина із Попільні та два-три плуги, постоли, рушники, очіпки  продавались селянами. «Посреди ярмарочной площади возвышались громадные кучи зернового хлеба и муки. Крестьяне один за другим подъезжали к еврейским терезам, сваливали весь результат своих летних трудов, получали бог-знает как сосчитанные деньги и отправлялись покупать у тех же евреев предметы первой необходимости их же мужицкими руками добытые и из сырья обработанные». Євреї, що торгували у Фастові, утримували також гончарні майстерні у Василькові.

          Ось порівняльна таблиця цін на ярмарках в Борисполі і Фастові.

 

Товари

Бориспіль

Фастів

Глиняний глечик

8к.

15к.

Чоботи чоловічі

4-5р.

5-6р.

              жіночі

3р. 50к. – 4р.

4-5р.

Кожухи

12-15р.

16-20р.

Рушники

1р. 50к. – 3р.

75к. – 1 р.

Лемеші

1р. 30к. - 1р. 50к

1р.75к. – 2р.

Солі пуд

90к.- - 1р.

1р.10к.

Дьогтю відро

80к. – 1р.

1р.20к.

Тарані десяток

20к.

30к.

 

       Не менше здивувало дослідника те, що хоч горілка і продавалась вільно і пило її багато людей, але п’яних він зовсім не замітив.

       На ярмарці виступали лірники, що співали українські пісні, думи, а по замовленню і «скабрёзныя песни»  та хори, які співали релігійні пісні.

       Товари привозили з різних місць у Фастів. Глиняний посуд з Васильківського та Сквирського повітів; Вози і плуги з Брусилова і Мотовилівки; скрині, рушники, полотно – місцеві; мотузки – Біла Церква;  Взуття – Житомир, Брусилів, Триліси, Біла Церква, Черняхівка; кожухи – Богуслав, Київ, Васильків; шапки – Васильків; сіль – залізниця. (29)

Спливала середина ХІХ століття. Піднесення економіки Росії після ліквідації кріпос­ниць­ких відносин потребувало розвитку залізничних доріг. Російська Імперія починала в Україні велике будівництво залізничних шляхів. Біля 30 тисяч людей були задіяні на будівництвіпершоївУкраїніКиєво-Балтськоїзалізниці.
          Три дивізії солдат, багато штрафників, селяни, примусово пригнані з прилеглих сіл…. Літом 1866 року порушили патріархальну тишу містечка Семена Палія — біля міста Фастова почали прокладати рейки нової дороги. Роботи велися на низькому технічному рівні, недотримувались будь-які елементарні умови безпеки праці.
         Неда­леко за селом, практично зразу за лагерами, також почалось будів­ництво залізниці. Тут був складний рельєф, будівництво було важким. «Наїхала сила силенна людей. Тисячі. Хто з кіньми та грабарками, хто так з самими руками. Сотні грабарок з обох боків безперервно сипали насип. Землю з виїмок брали. Одна велика впорожні туди у виїмку їде, друга –– назад з землею. Грабарка за грабаркою. А скільки було з лопатами, з тачками! Як комашні скрізь».

Жили вони «… в землянках, в балаганах, дехто в селах, що поблизу. Бувало ввечері — вогні, вогні між горбами і в лісі: вечерю варять грабарі. А на лагерах баштани завели, бо вигідно: не треба кавуни та дині на базар возить: покупці поруч. А грошики у грабарів були.

 Веселе літо було… І я граба­рював. Землю на насип возив аж трьома грабарками. Багато дядьків з села грабарювали. Дехто мав по п’ять, по сім запря­жок, наймитів брали. Такі як Платончик, та Титарі грошви заробляли! Землю потім скуповували у п’яничок та леда­щи­чок…».(30) Так описував побудову залізниці наш односель­чанин.

     Тільки через чотири роки, 7 червня (20 травня) 1870 року було відкрито рух поїздів. Ця дата і вважається початком існування Південно-Західної залізниці. 26 травня 1870 року (за старим стилем), на станції Фастів з`явилась об`ява про відкриття руху пасажирських поїздів. Вантажний рух розпочався на декілька місяців пізніше, після усунення численних порушень і недоробок. Наприклад, мости були побудовані з такою якістю, що тільки за перший рік експлуатації було перевитрачено біля 300000 рублів.

         Виникнення, будівництво й функціонування маловідомої Фастівської залізниці пов`язано, в першу чергу, з відомими цукровими магнатами Бобринськими. Цукор та інші продукти сільськогосподарського виробництва доставлялися на станції Києво-Брестської та Харківсько-Ніколаївської ліній гужовим транспортом, тобто, підводами, що завдавало зайвого клопоту та збільшувало ціну.

З побудовою залізниці почався індустріальний розвиток нашого краю. В Фастові було збудовано кілька заводів. Най­більший — механічний завод Брандта. Багато наших земляків пішли працювати на завод і особливо на залізницю. В селі крім сільського населення став з’являтися робітничий клас.

Економічна криза 1900—1903 років  і пізніша депресія до 1909 року призвела до політичної кризи. Революційні події 1905—1907 років зачепили і село Велику Снітинку.

В 1907 році в селі було створено місцевий комітет із селян: Кирила Ґанджі, Івана Єгорова, Йосипа Свириденка, Трохима Герасименка, Кирила Герасименка, Антона Петра­шенка. Вони розповсюджують антиурядові прокламації «и пропагандируют в народе необходимость ниспровержения существующего государственного строя.»(31)

З цією метою керівники комітету Кирило Ганджа та Іван Єгоров «17 числа прошлого февраля месяца, под видом сельского схода, созвали в помещение сельськой управы сходку крестьян».(32)

Селян зійшлося  більше 200 чоловік. На сходці в при­сутності сільського старости Несчетного і писаря Поплавсь­кого склали і підписали «особый наказ» від жителів села Великої Снітинки на ім’я члена Державної Думи, вибраного від Васильківського повіту, Георгія Федорова «в каковом наказе были предъявлены такия требования, которые направлены к явному коренному изменению существующего государст­венного строя».(33)

Зрозуміло, що про цю сходку стало відомо владі. 2 бе­резня 1907 року, в 4 години ранку пристав 2 стану Васильківського повіту Роговський провів обшуки у Єгорова і Ганджі. У Єгорова Івана Івановича було знайдено «двухствольное ружье и револьвер без права держания.»(34)

Також обшуки були проведені в членів комітету Тро­хима і Кирила Герасименків, де було знайдено «несколько экземпляров прокламации от имен «Российской Социал-Де­мократической Рабочей Партии», с печатью «Васильковс­ко-Сквирского уездного комитета» и несколько экземпляров «Выборгского воззвания»*.»(35)

Івана Єгорова і Кирила Ганджу було доправлено в сільську управу, де вже знаходились 5 поліцейських урядників і 15 кінно-поліцейських стражників. Далі події нам відомі з обвинувачувального акту по справі «Єфима Тимофеевича Ґанджи и других».

Зразу за заарештованими до управи підійшла група се­лян, до 300 чоловік, яка «начала выражать свое неудо­вольствие по поводу этого ареста». Пристав неодноразово просив і переконував селян розійтися і не заважати поліції. Вимагав розійтись і повітовий старшина Діденко, але люди не розходились, кількість незадоволених  все збільшувалась. Вони зайняли весь двір управи, поліція вже не могла їх стри­мувати. Дехто намагався проникнути в приміщення уп­рави. Один із присутніх Платон Паніматченко схопив стражника Куйбідюка за груди і портупею, хотів витягнути його в натовп. Після того як Роговський кілька раз просив селян розійтися, а вони відмовлялись, він заявив, що накаже стрі­ляти. На що селяни заявили, що не підуть. Стражники на очах у юрби зарядили гвинтівки, але це на селян не подіяло. Тоді пристав голосно наказав уряднику Залєскому їхати в м. Фастів за лікарем і медикаментами на випадок стрільби. Залєский поїхав, але селяни не надали цьому значення і продовжували залишатися в дворі управи.

В цей час серед селян з’явився робітник Фастівського заводу Брандта, Лаврентій Вірожембський. Він їх зразу почав переконувати відбити заарештованих. Через те пристав Ро­говський наказав його затримати. Але коли урядники Сугач і Галіченко кинулись до нього, Вірожембський крикнув селя­нам, щоб вони його не віддавали. Юрба силою відбила його і, озброївшись кілками, вилами, граблями і лопатами з кри­ками: «Бий поліцію!», «Сегодня взяли двух, завтра десять и так всех перетаскаете. Не дадим арестовать, нужно брать воров, а не нас» почали наступати на пристава.(36)

Стражники зробили попе­реджувальний постріл, але се­ляни бачили, що стражники не стріляють в них, посміліли,  ду­маючи, що стріляють холостими патронами. Юрба почала насту­пати  на поліцію. Після цього був зроблений другий  залп уже в юрбу.(37)

Юрба розбіглась. «Оста­вив лежащими на земле двух человек, один из которых крестьянин Николай Уласенко оказался убитым, а другой крестьянин Андрей Лазаренко — тяжело ранен. Последний вско­ре умер. На второй день умер­ло от полученных ран еще два че­ловека — Василий Мали­новский и Адам Трепечук».(38)

Ще було п’ятеро пора­нено: «Федот Дехтяр, Захарий Котляр, Антон Герасименко, Платон Панимат­ченко».(39) Пораненим було надано медичну допомогу земським фельдшером.

 

 Після розгрому селян поліція затримала таких учас­ників:

«1. Ефим Тимофеєв Ганжа, 56 лет.

           2. Гавриил Федоров Муштук, 20 лет.

 3. Родион Ксенофонтов Онищенко, 26 лет.

 4. Артем Єфимов Кологойда–Паниматченко, 19 лет.

 5. Корней Лаврентьев Гора, 32 лет.

 6. Федот Титов Дехтяр, 26 лет.

 7. Временно отпускной рядовой 21 драгунского Бело­русского полка Платон Марков Паниматченко 26 лет.»(40)

Про цей розстріл селян в с. Велика Снітинка стало ві­домо членам Державної Думи Георгію Федорову, Мойсею Вовчанському і Івану Кирієнку. І вже 2 березня 1907 року вони направляють телеграму київському губернатору «О безотла­гательном прекращении разстрела». Така ж телеграма була передана міністру внутрішніх справ — Столипіну, який розпорядився «немед­ленно донести, что там произошло».

Слідство по справі виступу селян йшло дуже довго. Неодноразово засуджені писали «прошения», щоб їх  відпус­тили, заявляючи, що вони взагалі там не були і вони ні в чому не винні. 6 березня 1907 року група селян написали листа Київському губернатору в якому вони просять за заарештованих «…поступить с ними по закону, а даже хотим заверить оный приговор и представить его по принадлеж­ности по совету другим, они уже будто оставили это дело, но почин безусловно от него самого, а не от народа…». Звину­вачували старосту села «…виноват лишь наш сельский ста­роста Гавриил Нещетный, который сам допустил к этому…».

Але незважаючи на це вже 10 листопада 1907 року було винесено «приговор» учасникам заворушення. «Родиона Ксе­нофонтова Онищенка, 26 лет, Платона Маркова Пани­матченко, 26 лет, по лишении всех, особенно лично и по состоянию присвоенных им прав и преимуществ, а послед­него воинского звания, заключить в исправительное арес­тантское отделение на один год каждого с заменой этого заключения тюрьмой на тот же срок…

Ефима Тимофеева Ганджу, 56 лет, Корнея Лаврентиева Гору, 32 лет, Гавриила Федорова Муштука, 20 лет, и Артема Ефимова Кологойду-Паниматченка, 19 лет, заключить в тюрь­му: первых двух на шесть месяцев каждого, а последних двух в тюрьму каждого на восемь месяцев».(41) Лаврентия Виро­жембського було засуджено на два роки.

В той час обстановка була так напружена, що навіть звичайне звільнення робітника могло викликати страйк. Так 3 квітня 1907 року на заводі Брандта виник страйк, причиною якого було звільнення адміністрацією заводу монтера Опле­таля за те, що «был послан в качестве монтера на один из заводов для установки исполненого заказа… но выполнил означенное поручение крайне недобросовестно, причем позволил себе подстрекать робочих того завода».(42)

Поступово революційна напруга почала спадати. Для того, щоб зменшити чисельність бідняків і ослабити сус­пільну напругу в українському селі, царський уряд заохочував переселення селян на мало обжиті землі Далекого Сходу і Сибіру.

Неоминув цей процес і наше село. Так в 1907—1909 ро­ках до Сибіру і на Далекий Схід виїжджало багато наших односельчан. «Були проводи, прощання і сльози, було й п’янст­во. Зять Маври, Іванової сусідки, оперезавшись ков­басою, витанцьовував на точку, а Нюрка, дівчинка років шести, неве­село дивилась у вікно на свого веселого папашу. Коли проща­лись, то попросили Івана напи­сати листа з нової землі, але він заперечливо похитав головою: «Як сокира в воду» — ска­зав і додержав слова». Так описував сільський вчитель Очеретяний Антон Яки­мович, від’їзд наших одно­сельчан.

Частина людей залиша­лась, там куди виїхали, але дех­то повернувся, не знайшов­ши там щастя й долі. Землі селян, які виїжджали, зразу ж скуповували місцеві багатші люди.

 

 Розділ ІІІ

 

У 1914 році багато наших односельчан було забрано на фронти Першої світової війни. І тільки в 1917 році після Лютневої революції, а потім і після Жовтневої вони почали повертатися додому.

Роки 1917—1920, мабуть, одні з самих складних часів в історії країни. Влада на той час не відрізнялася ста­більністю. На території Фастівщини в цей час були і радянські війська, і Центральна Рада, і Гетьман Скоропадський, ні­мецькі війська та інші. Солдати, які повернулися з фронту додому, були озброєні і теж не приносили стабільності, а навіть нав­паки. Селяни ж часто для оборони своїх сіл органі­зовували військові загони. Поширений був бандитизм. Час був дуже непевний.

Після Лютневої революції 1917 року до влади на Україні стала Центральна Рада. Селяни ставилися до неї байдуже. В країні зростала анархія і люди самі намагались якось вижи­вати, не надіючись на державу. Курс Центральної Ради на негайну експропріацію майна багатіїв приваблював сільську бідноту, але середні і міцні селяни стали в опозицію.

По селах прокотилася хвиля самозахоплення земель і грабунків громадських складів і церков. У таких селах як Гре­бінки, В. Мотовилівка, Вінницькі Стави, Яхни, Гуляки були виступи проти священиків, їх не допускали в церкви і розгра­бовували майно.(1)

На початку 1918 року владу захопили більшовики. Вони зразу ж почали вилучати хліб та вивозити його в Росію, тому що на Росію насувався голод і втримати там владу без хліба більшовики не змогли б, а Центральна Рада припинила пос­тачання хліба на північ після ультиматуму Раднаркому.

Вилучаючи хліб, більшовики не гребували реквізиція ми, розправами над селянством, прямим насильством.

У результаті селяни почали чинити опір більшовицькому режиму. Не маючи змоги самостійно відновити свою владу в Україні Центральна Рада звертається за допомогою до Німеч­чини. І вже в квітні 1918 року Україна була окупована німець­кими військами. Центральна Рада поступово втрачає і рештки влади.

Німецькі війська фактично прийшли на Україну тільки для забезпечення Німеччини продовольством. Весь тягар по­датків знову ліг на плечі селянства. Причому німці вели себе як повноправні хазяї, вимагаючи все більших і більших поставок. Селяни знову почали збройну боротьбу тільки вже проти німецьких окупантів. Більшовики вміло використову­вали настрій селян, зробивши висновки з попередніх власних помилок. Вони почали організовувати партизанські загони.

В нашому селі відсіч німецьким окупантам організо­вував більшовик Іван Олександрович Майданюк. Разом з Г.Герасименком і М.Коротичем він спочатку агітував вступати в партизанський загін Гончара, який базувався недалеко, але події розгорталися так стрімко, що потрібно було діяти швид­ко, не чекаючи допомоги інших.

У червні 1918 року Велику Снітинку німці обклали конт­рибуцією. Забирали свиней, корів, коней, волів і навіть птицю. Селяни старалися що можливо сховати.

У серпні було накладено нову контрибуцію, але селяни не здали жодної голови худоби. Німці погрожували розстрі­лами, але селяни трималися і показували порожні хліви. Тоді окупанти зігнали людей до церкви але люди мовчали. «Враз застрочив кулемет поставлений на церкві. Кулі засвистіли над головами людей. Смерть заглянула людям у вічі і вони вирішили здати контрибуцію: 40 корів, 50 свиней, 30 коней». Німці погнали худобу на Мотовилівку. Але далеко вони не відійшли, на них напав партизанський загін Гончара, в якому було до 300 жителів Снітинки. Обоз було захоплено. Німців гнали аж до кургану Переп’ят.(2)

Бачачи, що німецька влада вивезе все, люди почали масово продавати продукти в містах. Це набуло такого масо­вого характеру, що німецький комендант вимушений був ви­дати наказ, який забороняє вивіз продовольчих запасів у ве­ликі міста, інакше: «…большие запасы будут реквизиро­ваны, с выдачей реквизиционной квитанции, если не будет предс­тав­лено разрешение на вывоз от украинских властей с обоз­начением числа продуктов на немецком языке, засви­де­тельст­вованного печатью немецкой местной коменда­туры».(3)

Німецьке командування, розігнавши Центральну Раду, привело до влади гетьмана Скоропадського. Але селянська боротьба на Україні продовжувалась. Вже влітку десятки тисяч селян, в тому числі і селяни Великої Снітинки, почали збройні виступи проти гетьманського режиму.

В умовах кризи гетьманщини активізували свою діяль­ність більшовики і завдяки своїм популістським гаслам мали значний вплив на народні маси.

В результаті наступу радянських військ вже весною 1919 року в нас знову було встановлено владу Рад. Але вона була дуже і дуже слабкою. В першій половині 1919 року на Україні фактично не було більшовицьких апаратів влади. «Василь­ковский уезд в последнее время очень пострадал от мас­совых контрреволюционных выступлений… После разгрома организаций и убийства многих политических работников в Василькове работает небольшое количества партийных работников»(4) так говорилось в інформаційному повідомленні про внутрішнє становище в Україні. І це в повітовому місті, а що вже тоді було по селах.

Більшість населення Фастівщини було налаштоване антирадянсько.(5) Масовий повстанський рух не припинявся. Грабіжницька політика російських більшовиків викликала величезне незадоволення і активний опір в селянських масах.(6)

Весною-влітку 1919 року селянська війна досягла апогею. Так з 1 по 19 липня на Київщині відбулося повстань:

«кулацких — 20

бандитских — 8

военных — 6

повстанческих — 65».

Всього 111 виступів.

Відсутність політичної культури, стихійність дій перетво­рили повстанський рух у величезну руйнівну силу. Селянські загони почали воювати проти всіх і вся. Почалися грабунки, пускали під укіс поїзди, палили хліб, громили склади і заводи.

Чорною сторінкою в нашій історії є єврейські погроми. Можливо, одною із причин було те, що «…в представлении крестьян все коммунисты — евреи, а все евреи коммунис­ты».(8)

У Великій Снітинці єврейського населення було мало, і погромів тут не було, але в районі Мотовилівки відбулися єврейські погроми під лозунгом: «Бий жидів і комуністів!»   27—30 березня 1919 року.(9) Ще 20 лютого війська Директорії в Фастові вчинили погром, вриваючись в квартири, грабуючи населення.(10) 

Комментарии
Cкринька.

Сайт: snetinka.ftes.info

2012 - 2017 год
Управление сайтом Сайт создан Ftes.info