Наши статьи, рубрики
Реклама
Информеры часы //-->

ANNA News

Видеорепортажи с войны. Независимое агентство новостей.

добавить на Яндекс
Наші статті | Історія населеного пункту. Ч.2

Історія населеного пункту. Ч.2

історія населеного пункту ч 2

 

В 1919 році радянська влада розпочинає червоний терор. Продовольча політика будувалась на принципах воєн­ного комунізму. Вводилась продовольча розкладка, все зерно, крім необхідного мінімуму (посівний фонд, хліб для харчу­вання, фураж), селяни повинні були здавати державі за вста­новленими цінами. Але частіше забирали хліб без будь-якого відшкодування. Заборонялась приватна торгівля. Це все дуже боляче вдарило по селянах.

Жителі села Велика Снітинка продовжували боротьбу в партизанських загонах. Якщо раніше вони боролися проти німців, то тепер з такою ж силою проти радянського режиму. Тепер вже поза законом було оголошено Гончара (Батрака), того самого Гончара, в загін якого агітували вступати селян В.Снітинки більшовики під час німецької окупації 1918 року.

В районі Фастова «…Гончар (Батрак), называющий себя украинским левым социалистом-революционером, образо­вал шайку грабителей, насилуют местное население, прово­дят расстрелы и грабежи, ведут травлю евреев».(11) Писалось в інформаційному повідомленні 1919 року.

 Наприкінці літа 1919 року війська Денікіна окупували майже всю Україну. Але вже в 1920 році радянська влада повернулася. Через наше село проходила 45 дивізія, якій бу­ло наказано до 10 червня вийти на лінію «Большая Сні­тинка — Фастов — Дмитровка».(12)

Селяни Київщини не поспішали вступати до лав Чер­воної Армії і взагалі не хотіли підтримувати будь-яку сторону. Тому в 1920 році Київський Губком КП(б)У видає листівку «Київщина, час до зброї!» в якій говорилось: «Сором нам, селянам та робітникам Київщини. Прийшов польський пан — ми з їм не билися. Пішов від нас геть — ми його не наздо­ганяли. Чужими руками — руками робітників і селян інших губерень визволена наша країна, малу участь ми взяли в лавах  славетної Червоної Армії».

З цього часу ра­дянська влада прийш­ла надовго. Прак­тично вже через рік Україна зіткнулася з голодом. В 1921 році почався голод в Росії, але так як хліб масово вивози­ли в Росію з України, голод почав наступати і на нас. Київська гу­бернія, порівняно з ін­шими, не так страждала від голоду, але вже була на межі. Її звільнили від поставок в РСФСР і прикрі­пили до Запорожської губернії, яка теж потерпала від голо­ду.(14) Сам збір продпо­датку, який так душив селян, було організовано вкрай погано. Податки збирали справно, але вивезти не могли. У Фастові під простим навісом на залізнич­ній станції лежало зерно, біля нього стояла озброєна охорона. Зерно вже почало пріти, але його не вивозили і не давали людям. Як загальне явище, було обважування селян при зда­чі продподатку.(15)

В 20-х роках розпочалась організація комсомольських груп. Вже в 1921 році в нашому селі було організовано ініціа­тивну групу. Організував її Петро Мамертович Ковальський. В 1922 році було створено комсомольський осередок. Секре­тарем Комсомольської організації став Пінчук Дмитро.

Першими комсо­мольцями були: Ко­вальський Петро Ма­мертови, Ковальський Іван Мамертович, Заг­раничний Олексій Ми­колайови, Панімат­чен­ко Марія Кіндратівна, Болтівець Дмитро Да­нилович, Турчин Олек­сандр Данилович, Тур­чин Дмитро Данило­вич, Пінчук Трохим Юхимович, Лебе­ди­нець Марія, Пінчук Дмитро Олексович, Бойко Онисько Єлесійович, Нітун Таїса Сидорівна, Боржімський Олександр, Пінчук Василь Хомович, Лебединець Омелян. 

На початку 1925 року в селі було 12 комсомольців, а до кін­ця року — 28. Головне завдання, яке стояло перед сільськими ком­сомольськими органі­заціями це боротьба з куркулями та організа­ція колгоспу.

В 1928 році Сталін висунув гасло «суцільної колективі­зації», але селяни України не бажали масово вступати до колгоспів. Тоді сталінський режим вирі­шив задушити селян податками. Було введено на селі такі податки: «1) м’ясоподаток, 2)молокопоставки, 3) картоплепоставки, 4) штрафи і «стягнення» (так було і надруковано у відомості) — за різні провини і невчасну сплату, 5) хлібоподаток — зернові, бобові, олійні культури, 6) поставки вовни. Далі грошові податки: 7) сільськогосподарський податок, 8) страховки, 9) культ збір, 10) само обкладання, 11) одноразовий, 12) натуродбутки — по лагодженню шляхів, або сплата грошима, 13) ще одна графа порожня на всякий запас! Але це ще не все: ще позики, заготовка овочів, закупка хліба, правда остання вважається добровільною, але посилання і виправдовування добровіль­ністю платежів розцінюється як «активний опір» або опорту­нізм». (15) 

Але це не допомагало і тоді режим вирішив винищи­ти незгодних. Над Україною постала примара голоду.

Наше село як інші тисячі сіл України не уникло страш­ного голоду 1932—1933 років. Зі спогадів наших односельчан які пережили цей страшний час, постають жахливі картини голодомору. В 1932 році урожай був нормальним, але весь він забраний на сплату продподатку. Цього виявилось мало і тоді почали забирати все зерно і посівне, і харчове, і фураж­не. Ходили по селу не приїжджі люди, а наші сільські активісти і забирали все, лазили в печі, забирали не тільки зерно, а й інші продукти, що не могли, або не хотіли забирати, могли вивернути на підлогу або в піч. Залазили на горища і там все перевертали. Ходили із залізними прутами, штрикали в зем­лю, в сіно і шукали захованого зерна. Деякі, навіть захо­дячи в хату, витанцьовували, щоб почути, який звук видає під­лога і чи нема там якоїсь порожнини зі схованим хлібом.

Люди ховали зерно і інші продукти, хто де міг. Деякі сім’ї вижили тільки тому, що заховали зерно в яру, в скринях і по ночах брали потроху.

В кого залишилась корова, той жив трохи краще. Влада не те що не надавала      

допомоги, а навпаки старалась зни­щити чим більше людей. Особливо страшний голод почався весною і літом. Люди їли все, що могли: собак, котів, якщо­могли, ловили птахів, жаб. Багато хто ходив на Паліївщину і Сороче і там, в ставках, збирали черепах (черепахами у нас називали жабурниці), на смак вони нагадували яєчню. Об’ї­дали кору з дерев, листя. Варили борщ із кропиви, пшінки, лободи. Із перетертих листків лободи пекли млинці і їли замість хліба. Їли морожену картоплю, паслін, калачики, акацію, лопуцки (дика редька), копали рогіз, сушили його корінь, потім товкли і пекли з цієї муки млинці.

В колгоспі варили затірку — в гарячу воду засипали, помішуючи, муку або дерть, а потім їли. «Кстати: крохи прис­ланные из района весною 33 года истощенным, сельские власти преступно расхищали, составляя подложные рас­писки от имен тех, кто умер. Поди проверь! Я сам видел в кооперации бидон масла для голо­дающих. Но масло ни одному голодающему не давалось. Люди мерли, бидон долго стоял, а потом … исчез. Говори­лось, по секрету, что время от времени присылал за маслом прислугу секретарь парт­группы Х-ко, тот самый, что следил за «классовой бдитель­ностью».(16) Так писав наш земляк у своєму щоденнику про ті події.

Наші земляки писали листи і Сталіну. Приблизно 17—23 квітня 1932 року в Центральний Комітет КП(б)У прийшов анонімний лист з Фастова, де людина говорила про те, що «…в Росії пуд хліба 10 крб., а на Україні — 80 крб. — і немає. І всі їдуть в Росію. У нас, коли у колгоспника буде 10 фунтів*, так забирали. Зараз колгоспники мають дуже поганий погляд на колгоспне будівництво. Коли я робив у колгоспі рік на тракторі і маю 250 трудоднів, я одержав 12 пудів хліба і більше нічого, як можна прожити, я обірваний, голодний, мені навіть соромно про це Вам писати, бо я людина молода, маю 19 років.».**

В листопаді 1932 року секретар Київського обкому КП(б)У М.М.Демченко в лисі до ЦК КП(б)У писав, що по хлібо­заготівлі дев’ять районів області закінчили виконання річного плану. З них Фастівський район виконав завдання на 28%.

Вже в грудні 1932 року в Київській області було занесено «на чорну дошку сел 12». Влада застосувала репресії до колгоспів і що найстрашніше, в офіційних документах так і записано «Застосовано репресій до колгоспів». По Київській області — 51 колгосп в 48 селах 19 районів.(17)

З документів видно, що забирали не тільки зерно, а все, що могли, з застосуванням «Товарних репресій». В 1932 році в Київській області товарним репресіям піддано 55 сіл. «Вилучено краму на суму — 462,306 крб.».(18) Занесено на чорну дошку постановою Раднаркому:

Наливаєвка, Мотизен  — Макарівський р-н

Богодухіва — Овруцький р-н

Бишів — Брусиловський р-н

Недашков, Саверово — Базарський р-н

Тележенці, Слобода — Тетіївський р-н

Розвєдка — Чорнобильський р-н

Раковині — Радомишльський р-н

Мартинівка — Канівський р-н(19)

В лютому 1932 року на «чорну дошку» було занесено і наше село.****

Люди помирали масово, ніхто їх окремо не ховав, на всіх трьох сільських кладовищах було викопано великі ями і туди звозили спеціально виділеними підводами мерців. У наш час на місці поховання встановлено пам’ятні хрести і кожного разу під час проводів біля них проходить молебень. Але тоді померлих ніхто не відспівував. Люди так страждали від голоду, що в селі навіть було два випадки людоїдства. Один в хаті біля магазину в центрі села, а другий на Маказині (нині вулиця 1 Травня). Матері для того, щоб врятувати життя стар­шим дітям, вбили і з’їли менших. Їх заарештували і забрали, подальша їх доля невідома.

Частина людей вижила тільки завдяки тому, що хтось в сім’ї працював на «чугунці», тобто залізниці, а там видавали невеликий пайок. Всього під час голодомору, за останніми підрахунками, в селі померло 117 сімей — 282 людини.

Поступово голод почав відступати, але сталінський ре­жим продовжував репресії. В 1937—1938 роках кількох жите­лів села було забрано до концтаборів, звідки вони вже не повернулися.

Настав 1941 рік. З початком Великої Вітчизняної війни багато наших односельчан пішли на фронт. Коли стало зрозу­міло, що село займуть німці, почалася евакуація. Виїжджали, хто як міг, спеціально влада нікого не вивозила. З колгоспного майна вивезли частину зерна і евакуйовували на Схід худобу. Погнали її до Дніпра, але перед річкою колону розбомбили німецькі бомбардувальники, і селяни через деякий час повер­нулися додому.

Німецько-фашистські війська рвалися до Києва. Врахо­вуючи це Військова рада Південно-Західного фронту вжила заходів до дальшого посилення угрупування військ, які оборо­няли місто і прикривали переправи через Дніпро. 11 липня перед частинами 206 стрілецької дивізії, що входила до скла­ду 6-ї армії, було поставлено завдання на 15 годину 11 липня зосередитись біля Фастова і утримувати його круговою обо­роною. Вже 19 липня розгорнулися запеклі бої в районі Фас­това, Білої Церкви, Таращі. Біля Фастова майже 8 днів три­вали запеклі сутички з ворогом на підступах до міста і три дні — на його околицях.  Тут особливо відзначилися зведений загін генерала П.М.Матикіна, 6-й мотострілецький полк НКВС, 91-й прикордонний загін, бійці фастівського винищувального батальйону, 77-го і 79-го залізничних батальйонів.

Фашистські танки підійшли до Фастова 16 липня. Зав’я­зались тяжкі бої. Лише 20 липня гітлерівцям, які кинули сюди 60 танків, після упертого бою вдалося оточити місто. Але ра­дянські війська билися й в оточенні. Одержавши наказ коман­дування залишити місто, вони прорвали вороже кільце і під прикриттям двох загонів добровольців почали відхід. У нерів­ному бою повністю загинув один загін, очолюваний старшим лейтенантом Кравцовим. Другий загін, яким командував комісар 77-го залізничного батальйону О.А.Галафєєв, закрі­пившись у будинку фастівського залізничного вокзалу, про­довжував самовіддано битися. Вони трималися до остан­нього. Полягли всі, до кінця виконавши свій обов’язок перед Батьківщиною. Тим часом основні сили радянських військ, що обороняли Фастів, вирвалися з оточення і пробилися до Київського укріпленого району.

22-23 липня 1941 року 64 стрілецькому корпусу 26 армії було поставлено завдання оволодіти рубежем  Велика Сні­тинка, Пінчуки і вийти на зв’язок з фастівським гарнізоном, забезпечивши вихід його з оточення. При цьому в 26 армії не було зв’язку з третьою армією з правого флангу, а зліва шоста армія почала відходити на Тетіїв, Животівка.*

Захопивши Фастів, гітлерівці зробили спробу прорва­тися до столиці України, наступаючи вздовж залізниці, але тут були затримані героїчними зусиллями радянських військ та ополченців. Відстань у 8 кілометрів — від Фастова до Сорочого Броду ворог долав 10 днів.(20)

Німецькі війська в село зайшли 20 липня 1941 року. Вели себе з самого початку більш-менш спокійно. Правда ловили курей, в декого забрали свиню, але в цілому ніяких звірств не чинили. Можливо й через те, що великі бої обійшли село стороною і партизанських загонів тут не було.

Зразу ж було організовано нову владу. Обрано було старосту села, за спогадами людей, старосту не призначили німці, а люди обрали самі. Секретарем став Теличко Микола. Організовано було поліцію. В поліції служили такі люди як Лановий Юзеф, Лас­кавий Тарас та Іван, Адам і Василь Коваль.

 Зі слів людей, що пережили все це лихоліття, поліцаї спе­ціально шкоди людям не робили, а такі як Адам і Василь Коваль намагались попере­дити тих, кого наміти­ли арешту­вати або відпра­вити в Німеч­чину.

Ще в селі ходили чутки, що частина по­ліцаїв була зв’язана з ОУН, але докумен­таль­ні свідчення на даний час відсутні. Згідно даних, поданих старшим науковим співробітником Фастівського краєзнавчого музею в газеті «Перемога» №93 від 13 жовтня 2007 року, на біржі праці, в районній управі і інших установах працювали оунівці — вихідці із Великої Снітинки: Кравець-Кравченко, Петрашенко, Лановий, Гайдук.

Наш земляк, Онищенко Петро Родіонович, очолював району Організацію українських націоналістів. Народився він 16 грудня 1914 року в сім’ї великоснітинських селян. Коли йому виповнилося три роки, помер батько, залишивши на піклування вдови, Онисі Тимофіївни, п’ятеро дітей, розорене  середняцьке господарство і недобудовану хату.

По закінченні чотирьох класів сільської школи він про­довжив навчання в селі Фастівець і закінчив там семирічку. Навчання його і формування свідомості проходить в період післяреволюційного національного піднесення — українізації і ленінської нової економічної політики. В шістнадцять років він мріє далі вчитися, активно включається в громадське жит­тя села, закликає ровесників підтримувати заходи влади. Тогочасні керманичі села обіцяють послати вчитися, він всту­ пає до комсомолу, проводить активну агітацію за колгосп, розкуркулення, закриття церкви, але вчитися його не поси­лають. Юнак самотужки перебирається до Києва, зголошу­ється поїхати на «будови комунізму» в Ленінград і там, працю­ючи, закінчує робітфак і вступає в інститут учитися. Одночас­но він рятується від голоду, який лютує на Україні в 1932—1933 роках. У 1936 році він повертається у Снітинку.

Повернувшись на Батьківщину, Онищенко влаштову­ється працювати у Фастівській районній газеті «Більшо­вицька  будова». Політично підкова­ний, здібний, вірить Сталіну-бать­ку і вдосконалює свою професію. В 1939 році його направля­ють працювати ко­респондентом Тернопільської облас­ ної газети «Вільне життя».

В 1941 році війна застає його на Фастівщині. Петро не може змири­тися з німецьким поневоленням. Він очолює ра­йонну Організацію укра­їнських націоналістів, яка організовує спротив окупантам, за що, по доно­сах, три рази заарештову­вався ні­мецькою владою. У червні 1943 року  втікає з фас­тівської в’язниці на Жито­мирщину, де переховувався до при­ходу радянських військ. 27 листопада його затримала військова розвідка, а постановою Трійки (ОСО) 6 травня 1944 року його було засуджено до 10 років ув’язнення, як зрадника Батьків­щини і ворога народу. Відбував пока­рання в таборі на Колимі. Повер­нувся із заслання в 1956 році. На роботу згідно професії не приймали. Вимушений був працювати комірником Боярської дитячої лікарні. Помер 19 травня 1978 року і похований у селі Велика Сні­тинка. За любов до України мав у селі прізвисько «Петро-Україна». Реабілітований.

Дружина Петра Родіоновича, Ольга Опанасівна, зараз проживає в м. Боярка. В 2004 році вона була нагороджена «Орденом княгині Ольги» ІІІ ступеня, лауреат мистецько-літературної премії ім.Косовського.

Дехто намагався влаштуватись працю­вати на залізницю і отримати документ, який би звільняв від відправки. Але всі не змогли уникнути цього і більше 10 одно­сельчан (в основ­ному жінки) було виве­зено в Німеччину. Після завершення війни частина з них повернулася в село. Ста­роста М.А.Пав­ленко в 1943 році, з приходом Радянської Армії, пішов на фронт і воював до 1945 року, закінчивши війну в Берліні. Але по доносу в 1947 році був заарештований і тільки в 1956 році його було звільнено і реабілітовано.

Окупанти спочатку організували колгосп і поліцаї зганя­ли людей на роботу, але робили люди там, аби день до вечо­ра. Весь урожай забирали. До 1943 року він перестав існувати.

Через деякий час німецька влада відкрила школу в селі. Рейху потрібні були мінімально освічені раби. Тому в школі викладали тільки ази мови і математики. В школі було чотири класи. Спочатку зганяли всіх дітей і навіть штра­фували бать­ків за те, що діти в школу не ходять. Але дуже скоро її закрили і там зробили склад боєприпасів. Німці відкрили церкву, але не на довго, десь через рік вона була закрита, бо не було кому правити, та й не потрібна вона вже їм була.

Були і арешти. В 1941 році заарештували кілька членів Комуністичної партії і військових, які залишилися в селі. Вони в село не повернулися. В другій половині 1942 року Фастівсь­кою Українською охоронною поліцією було заарештовано 17 чоловік, але частину було відпущено:(21) 

1.    Очеретяний Петро                           1904         22.06.42              28.06.42                                                 Welika - Snitinka    

2.    Крамаренко Дмитро                        1896         22.06.42              25.06.42                                                 Welika - Snitinka    

3.    Нещотний Олекса                            1902         22.06.42              07.07.42                                                 NaсhArbeitsamt    

4.    Колісніченко Микола                       1912         27.08.42              28.08.42                                                 NaсhBialaZerkwa 

5.    Трикущенко Василь                         1918         27.08.42              28.08.42                                                 Naсh Biala Zerkwa 

6.    Маловрив Микола                            1912         27.08.42              28.08.42                                                 Naсh Biala Zerkwa 

7.    Скорочімов Олександр                    1920         27.08.42              28.08.42                                                 Naсh Biala Zerkwa 

8.    Аклінов Турачан                              1921         27.08.42              28.08.42                                                 Naсh Biala Zerkwa 

9.    Чумаченько Петро                           1912         27.08.42              28.08.42                                                 Naсh Biala Zerkwa 

10.   Кравець Ксенія                                1923         29.08.42              01.09.42                                                 Naсh Hause           

11.   Ніколаєв Михайло                           1925         29.08.42              .2.09.42                                                  Naсh Biala Zerkwa 

12.   Омелєв Василь                               1900         29.08.42              .2.09.42                                                  Naсh Biala Zerkwa 

13.   Колісніченко Леонід                       1917         29.08.42              .2.09.42                                                  Naсh Biala Zerkwa 

14.   Аденов Турохан                                                10.09.42              10.09.42                                                 Eutlassen Naсh Hause

15.   Петренко Трифон                           1877         06.12.42              14.12.42                                 Eutlassen Welika - Snitinka    

16.   Пономаренко                                   1877         06.12.42              14.12.42                                 Eutlassen Welika - Snitinka    

17.   Яценко Антон                                  1917         24.12.42              28.12.42                                                 Werrlhen Arbeitslager

 Зі слів очевидців, підпільних організацій, як радянських, так й ОУН в селі не було. Партизанських загонів в нас теж не було.

Кілька разів партизани невеликими групами вночі захо­дили в село, в хати, говорили зі старшими людьми, брали їсти і йшли. Бувало, люди зранку в селі знаходили листівки, їх дома читали й намагались зразу спалити. За знай­дену вдома листівку або допомогу партизанам, можна було попла­титись життям, тому що рейхскомісар України оголосив: «Вся­кий, хто безпосередньо чи посередньо підтриму­ватиме або переховуватиме членів банд, саботажників, бро­дяг, поло­не­них-утікачів або дасть будь-кому з них харчі чи якусь допомогу, буде покараний смертю. Все майно його буде конфіс­коване».

Третього листопада 1943 року, десь посеред дня, ні­мець­кі солдати підпалили школу, а по селу поширились чутки — «наші ідуть». Зразу ж пішла інша чутка, що німці будуть пали­ти село. Через деякий час через село потягнулися німецькі колони. Йшли десь до 5-го числа, а потім дорога спустіла.

Шостого листопада 1943 року, в годин 15, в село зайшов перший радянський легкий танк. Вийшли танкісти і спитали, чи є в селі німці. Німців в селі не було. Танк розвернувся і поїхав назад, а години через дві з боку Сорочого Броду ввійш­ли танки і, не зупиняючись, пішли на Фастівець. У Фастівці й Фастові ще були німецькі війська. Але у Фастівці були добре укріплені рубежі, крім цього місцевість там болотиста і ра­дянські війська зазнали там значних втрат. За спогадами очевидців, там загинуло до 12 радянських танків. Після цього було оголошено, щоб люди евакуйовувались з села, бо тут будуть великі бої. Частина людей виїхала в Мотовилівку і в Мотовилівську Слобідку, але більшість залишилась, сховав­шись в щілинах, які було викопано на городах. Але у Великій Снітинці великих боїв не було. Основні воєнні дії велись біля села Фастівець. Перед наступом на Фастівець було мобілізо­вано всіх чоловіків призивного віку в селі. Їм дали гвинтівки ікинули в бій без всякої підготовки. Практично всі вони заги­нули в першому ж бою.

Радянські війська зайняли Фастівець, але команду­вання 232 дивізії не організувало належним чином оборону і спостереження передових рубежів. Також, сьомого листопада 1943 року відзначалась 26 річниця Жовтня і солдатам було дозволено відпочивати і деякі з них відпочили «на славу».   В цей час, 7—8 листопада німецько-фашистські війська почали наступ на Фастів. Вже дев’ятого листопада частини 25 броне­танкової дивізії під командуванням генерала фон Шелла і маршової групи під командуванням генерала барона фон Вехмара  підійшли до села Фастівець і до середини дня німецькі танки знову зайшли в село, наші війська не змог­ли стримати ворога і були відкинуті в Снітинку. Німецькі танки пройшли Фастівець, але в яру потрапили в болото і не змогли далі просунутись. 10 листопада фашистські війська підійшли до східної окраїни Фастова, але наступ захлинувся.*

Радянські війська перейшли до оборони. Бої велися за Фастів, та на підступах до села Велика Снітинка.  За 9 і 10 листопада було підбито більше 70 німецьких танків. Оборо­няла відвойоване місто Фастів 91 окрема Фастівська танкова бригада і 52 гвардійська танкова бригада. На ділянку, яку обороняли танкісти 345 танкового батальйону, посунуло до 45 ворожих танків. Їх мужньо зустріли наші танкісти і в першій атаці підбили 7 танків ворога. Всі наступні атаки теж було відбито. Радянські воїни підбили більше 10 танків.

Особливо в цьому бою відзначилися танкові екіпажі лейте­нанта Гусарова, який своїм танком знищив 2 танки і вже будучи пораненим, командував танком і вів вогонь, поки атака не була відбита, лейтенанта Живодерова, який знищив 2 танки і більш як 20 гітлерівців, лейтенанта Артюшенко.

Наступні оборонні бої також характеризувались масо­вим героїзмом солдат і сержантів 3 гвардійської танкової армії.*

Радянські війська змогли перейти в наступ лише з 24 по 30 грудня 1943 року .

В результаті жорстоких боїв німецька 25 танкова дивізія понесла такі втрати, що її довелось переформовувати прак­тично з нуля. Але радянські війська теж мали великі втрати. Так в результаті боїв за Фастівець загинуло 350 військових і 86 цивільних. Серед загиблих солдат було багато жителів Великої Снітинки. 

Наші односельчани воювали не тільки на фронті, але й в тилу ворога в диверсійних групах і партизанських загонах. Марія Іванівна Грицай служила радисткою в групі Павла Івановича Чекалова і виконувала бойові завдання спочатку в Краснолиманському, Слов’янському районах, а потім і на інших ділянках фронтів.

 

Під час Другої світової та Великої Вітчизняної війни де­сятки наших односельчан від­дали своє життя за те, щоб на­щадки могли жити в мирі. Їх мо­гили розкидані не тільки по Україні, Росії, а й по всій Європі. На честь героїв в центрі села поставлено пам’ятник на братсь­кій могилі тим, хто загинув, виз­воляючи наше село.

        Після визволення села від німецько-фашистських загарб­ників життя поступово входило в мирне русло, але подат­ковий тиск на селян не зменшувався. Практично всі податки, які згадувались вище, залишились. Дер­жавні органи дуже прискіпливо перевіряли всіх людей, що пере­бували на тимчасово окупованій території. Були випадки, коли жінку не брали на роботу в колгосп тільки через те, що до війни її сім’я не працювала в колгоспі, а післязагибелі чоло­віка на фронті не було надано довідки про смерть. Такі питан­ня розглядались на рівні району. Люди йшли в колгоспи, бо треба було якось виживати, селяни не мали паспортів, тому вирватись з села було дуже важко. Тре­ба було мати дуже добрі відносини з головою сільської ради, або прописувати дітей у місті, щоб вони потім отримали пас­порт, або ж завербовуватись на будови п’ятирічки.

В 1947 році голод знову прокотився нашою Батьківщи­ною. Далися взнаки роки війни, розруха та неврожай 1946 року через страшну посуху. Життя в селі було дуже важким, але такого страшного голоду як в 1932—1933 роках не було. Добре було вже те, що не ходили по хатах, як в 33 році, і не забирали продукти. Люди спочатку вживали в їжу той урожай, який зібрали восени, але він був дуже мізерний.

Розповідали, що посадивши 6 мішків картоплі весною, восени накопали два, трохи більшої за горох. Багато людей взагалі не копали, бо не було чого копати, все згоріло на сонці. Варили цю кар­топлю не до повної готовності, витягували з казанка, терли в руках, щоб відлущилась шкірка, або їли з шкіркою. Дуже швидко ці запаси вичерпались. І люди знову почали їсти різні трави, внутрішню частину очерету, жабурниці (беззубка), ло­вили рибу, черепах та інше.

        Для того щоб вижити, ходили на поля і збирали залишки колгоспного урожаю. Під Вишняками, на колгоспному полі, зби­рали мерзлу картоплю, з якої вимивали крохмаль, а потім разом із висівками замішували на воді, та пекли млинці. Їх у нас називали «примусовці», а в Росії «тошнотики». Прода­вали їх і на базарах. Часто їх смажили і на машинному масти­лі, яке змогли вкрасти в колгоспі. Народ навіть придумав такий вірш:

Тошнотики, тошнотики,

Какая ваша честь,

А если бы вас не было,

То что бы было есть.

        Більшість людей в селі працювала в колгоспах, де отри­мували обіди, хоч пісні, рідкі, але все ж їжа. Часто батьки більшу частину цього мізерного обіду забирали додому дітям і це було ціле свято, особливо як приносили шматачок хліба. В школі варили затірку і давали її учням, але не всім. В основ­ному старались нагодувати сиріт та напівсиріт. Люди, якщо знаходили на полі мерзлі буряки, не з’їдали їх, а варили з них горілку, яку потім у Фастові міняли на харчі. Дехто з людей їздив на Західну Україну, там такого голоду не було, і звідти везли продукти, вимінюючи їх за щось цінне, бо грошей було мало. Хто працював на залізниці, особливо машиністом на паровозі, той не так голодував, бо їм давали пайки.

В цей час тяжко було не тільки з продуктами, але й з іншими товарами. Одежу часто шили з брезенту від палаток, перешивали шинелі. Не було і взуття, тому люди вимушені були самі щось видумувати. Так було придумано «чуні» — клеєні та зшиті зі старих автомобільних камер, високі калоші. Гово­рили: «Спасіба Сталіну-грузіну, що узув нас у різіну».

Як паливо використовували все, що горить: солому, кар­топлиння, кукурудзиння, сушили кінські й коров’ячі кізяки і ними топили. Дров було дуже мало. По ярах, які зараз зарос­ли деревами та чагарниками, було голо, бо люди на паливо вирубували все, що могло горіти, і очерет та осоку теж.

 Вугілля на села тоді не завозили, діти 11—12-ти років ходили у Фастів, туди де зараз електродепо. Там в сорокових роках чистили топки паровозів і діти наввипередки хапали навіть ще гаряче вугілля з відвалів. Це вугілля потім несли додому і або самі ним палили, або продавали. У машиністів або працівників залізниці біля тендерів можна було виміняти за горілку якийсь кусок хліба.

Часто в попелі, взимку, можна було побачити голих без­притульних дітей. Вони закопувались у відвали, щоб зігрітися (записано зі слів жителя села Пипка Анатолія Марковича).

В повоєнні роки рівень злочинності був такий високий, що в селі вимушені були організовувати загони самооборони.Відгомін подій цього часу можна ще й зараз побачити в старих хатах. Так для захисту від бандитів на вікна, особливо від поля, навхрест кріпилося два залізні прути, тому що грабіж­ники, щоб вночі ввірватись в будинок, вибивали вікно разом із рамою, кидаючи туди якусь деревину або каменюку, а прути не давали їм це зробити. Для захисту від бандитів село розби­валось на «10-ти хатки», призначались старші, здійсню­валось патрулювання села вночі. В 1947 році у нас була створена група з 38 чоловік.(2)

З початком весни 1947 року в країні розпочалась бо­ротьба за урожай. У квітні цього ж року виконком Велико­снітинської сільської ради теж приймає рішення про боротьбу за врожай. «Заслухавши лист від українського народу Йосифу Віссаріоновичу Сталіну, який піклується за кращий добробут народних мас в післявійськовий період, а тому колгоспники села постановляють: боротись шляхом доблесного труда за високий врожай, під проводом лозунга «Посієш вчасно — вродить рясно» ».(23)

Після Великої Вітчизняної війни люди надіялись, що відбудуться позитивні зміни, але податковий тиск на селян не зменшувався. Крім всіх податків, селяни ще кожного року підписували зобов’язання здати стільки то молока, картоплі, сала, яєць та інших продуктів. Пізніше, з кінця 50-х років, вже присилали повідомлення про сплату сільськогоспо­дарського податку і обов’язкову поставку державі м’яса, молока тощо.

Якщо селянин не розраховувався з державою, то накладали пеню. Бувало таке, що пеня перевищувала сам податок. За продукти, що були внесені в зобов’язання , можна було здати інші сільськогосподарські продукти.

Наприклад, за недодачу масла можна було здати виз­начену кількість часнику. Людина їхала в Фастів і в кооперації купувала час­ник, а потім привозила в село й здавала державі як податок, щоб не було недоїмки і не нарахували пеню. Виходив круго­обіг продуктів у державі.

Крім продуктів харчування треба було здавати вовну, шкіри з корів, свиней.

Люди, щоб ухилитися від податку, вирощували свиней в ямах. Зверху така яма була закрита і замаскована, щоб «уполномочений» не знайшов. «Уполномоченими» в селі на­зивали податкових агентів, які ходили по селу і вимагали здачі податку, переписували всю живність. Коли він приходив, на­магались сховати, що могли, або не показувати. Недоброї слави зажив у нашому селі податковий інспектор Іван Іва­нович. Він був дуже прискіпливий. Щоб знайти ту свиню в ямі, ходив по двору і кликав її, слухаючи, де вона обізветься. Його кілька разів наші селяни перестрічали і били, але це не допомагало. Все одно він їздив із Фастова на перевірки. Тому навіть кололи свиней вночі, і в тій же ямі або в сінях, смалили. Намагались, щоб сусіди не бачили, бо могли до­нести. Людям це так врізалось в пам’ять, що й до цього часу, коли в селі проходить статистичний перепис худоби й птиці, люди нама­гаються або взагалі не вказувати, що в них є, або змен­шують кількість живності. Боячись, що потім обкла­дуть подат­ком.

Тяжким тягарем для селян була також і державна по­зика. Хоч і проголошувалось, що це добровільна позика, але кожного примушували викупити облігації. Приходили і вказу­вали, на яку суму сім’я має викупити, дивлячись на достаток.

Хоч і створювались комісії, спеціальні групи для збирання позики (в основному з учителів та членів партії), це мало допомагало. Жителі села як могли відмовлялись від позики.  Так в 1947 році план по збору коштів був по селу 60 000 рублів, але він ніразу не виконувався, і на всіх засі­даннях виконкому виникало одне і те ж запитання — як зіб­рати кошти?

 Недоїмки по позиці і взагалі по платежах, були такі, що в червні 1950 року секретар райвиконкому Ровінський, казав: «Аналізуючи стан фінансової роботи у Великій Снітинці, мож­на прийти до висновків, що в селі наявний саботаж виконання фінансових зобов’язань».(24) В результаті голова виконкомуОберемок «за станом здоров’я» звільняється в той же день. Знову було створено спеціальні групи із членів виконкому і активістів, яким було поставлено завдання «займатись збором готівки та вести роз’яснюючу роботу серед мас по збору платежів».(25)

Загальні збори колгоспників встановлювали розмір самообкладання. В 1949 було встановлено такі ставки само­обкладання: «а) для колгоспників, робітників, службов­ців, кооперативних кустарів і ремісників — 20 крб. б) для одно­осібних селянських господарств, що не мають польових посі­вів і робочої худоби, що мають трудові доходи не за най­мом — 40 крб. в) для одноосібних селянських господарств, що мають польовий засів, або робочу худобу — 75 крб. г) для одноосібних селянських господарств, що мають нетру­дові доходи (від скупки, продажу і інше) та для осіб, що ведуть сільське господарство, та мають нетрудові доходи — 150 крб».(26)

Почала відновлюватись культмасова робота в селі. В 1947 році хата Пінчук Марини Корніївни, яку вона залишила, була переобладнана під клуб.(21) У селі була хата-читальня при сільській раді. В ній «мається бібліотека, періо­дична література, шашки, доміно та організовано стіл пере­вірки облігацій. Також працює молодіжний самодіяльний драмгурток».(27) Завідуючим хати-читальні був Дундук.

Братська могила загиблих воїнів у роки Великої Вітчиз­няної війни була, але в 1952 році було вирішено спорудити пам’ятник. Грошей в сільській Раді не вистачало, і тоді було вирішено: «Гроші, які предназначені на ремонт школи, преобрести за них памятник героям, павшим в бою за Родину». Це гроші 50% самообкладання, школа зробила ре­монт «за свої кошти».(28) Пам’ятник було куплено і урочисто його було встановлено. Пізніше, вже в середині 70-х років було зроблено перепоховання, а на його місці вста­новлено новий пам’ятник. У середині шестидесятих років територія за пам’ятником заросла чагарниками, тоді комсомольськорганізація школи самостійно вирішила її прибрати. Гунько Лариса Петрівна (вчителька Великоснітинської школи) згадує, що там росла акація і були страшні зарості дерези. Коли вони почали розчищати, то з розпачу ледве не плакали, але вирі­               шили роботу закінчити. І закінчили. В цей же день, біля мо­гили, вчителем біології Муштою  Григо­рієм Купріяновичем, було посаджено маленького дубка, який нині виріс у прек­расне, велике дерево.

Жителі села з великою шаною ставляться до братської могили загиблих воїнів. Там зажди прибрано. І в наш час ще існує традиція в селі, що після урочистої реєстрації шлюбу, молоді покладають квіти до братської могили. А 9 травня завжди проходить урочистий мітинг.

У 1957 році в селі правлінням кол­госпу ім.Калініна та партійною орга­ніза­цією видавалася га­зета «Калінінець». Дру­ку­валась вона в Фастівській друкарні. До складу редколегії вхо­дило 11 чоловік. Це, в основному, вчи­телі та працівники кол­госпу. Головним редактором був ди­ректор Великосні­тинської школи Конд­ратенко Федір Сергі­йович.

Шефами були пра­цівники редакції газети «За радянсь­кий фільм» Київськоїкіностудії ім.Довженка. Дописувачами в газету були жителі села: колгоспники, вчителі. Більшість статей газети стосу­вались трудового життя села, але були там і шкільні новини, новини культури, історичні нариси, вірші, гуморески.

Газета «Каліні­нець» виходила не один рік. Вже з 1961 року виходить газета «Ле­нінець» як орган пар­тійної і профспіл­ко­вої організації та дирекції радгоспу ім. Радянсь­кої Армії с. Ве­лика Снітинка, а з 1963 року радгоспу «Вели­коснітинський».

У 1960 році ви­конком Велико­сні­тинської сільської ра­ди затвердив назви вулиць:

«1. Від Котирла Олек­сандра Володимиро­вича до Герасименко Тетяни М. — вул. Ле­ніна.

2. Від Пипко Олени Ана­толіївни до Дур­масенка  Михайла Костянтиновича — вул. Маяковського.              

Комментарии
Cкринька.

Сайт: snetinka.ftes.info

2012 - 2017 год
Управление сайтом Сайт создан Ftes.info