Наши статьи, рубрики
Реклама
Информеры часы //-->

ANNA News

Видеорепортажи с войны. Независимое агентство новостей.

добавить на Яндекс
Наші статті | Історія церкви

Історія церкви

історія церкви

Всяка сільська община живе і розвивається разом зі своїм храмом.

Зразу після заснування кожне село намагалося, пер­шим чином, збудувати церкву і знайти для неї настоятеля.

Коли побудовано першу церкву в селі Велика Снітинка достеменно невідомо. Л.Похилевич вказує: «Приходская цер­ков во имя святого Николая  существовала уже в 1746 году. Священ­ником при ней в то время был Николай Белявский, рукополо­женный в 1744 году по ходатайству (презенте) Хвас­товского епископа Самуеля Орги».(1)

В 70-х роках XVIII століття настоятелем в Велико­снітинській Миколаївській церкві був Микита Добролєжов. Про це ми дізнаємося з листа його сина Олександра, який після загибелі свого батька, вимушений був піти з приходу. «Я ниже­поименованный Округи Белоцерковской села Великой Сне­тинки сын благочестивого священника Никиты Добролежова рукоположенного на оной приход покойным Єпископом Пере­яславским; когдаже начали поляки отбирать церкви на унию, то и отца моего на разграблении всего имения лишили того места желая дабы и он согласился содержать их испове­дание, на что он не соглашась претерпевал столь сильные побои, что от оных лишился и жизни, мать же наша остав­шись во вдовстве странствовала более двадцати лет в край­ней бедности заробляя по чужим нивам хлеб для пропитания себя и нас двоих по отце оставшихся несчастных сирот. Мы же  пришедшие несколько в совершенный возраст начали обучаться в Киевской Академии наукам…».(2)

 Але в 1796 році в Снітинці вже був священик Григорій Погорєцкій у якого були діти, тому Олександру Добролєжову було відмовлено «...что­бы он и брат его продолжали по прежнему учение, и когда оное кончат с хорошим успехом и поведением не будут остав­лены без надлежащего руко­положения их во священники в то или другое село раз­смотрение».(3)

На той час церква вже була стара і потребувала ре­монту. Бані її були вкриті або деревом, або соломою і з часом почали протікати. Тому в 1804 році священик «Григрий Погорєцкій с прихожанами своими имеет намерение на оной приходской Николаевской церкви ради лучшей прочности купол белою жестью покрыть…».(4) Для того, щоб відремонту­вати церковні бані, було придбано матеріалів на 180 рублів «и к покрытию мастеров за 40 рублей уговорены».

Церква наша булла велика. В 1807 році вона була три­купольна, з трьома  дверима, дерев’яною підлогою, «…око­шек в ней двенадцать все стекла чистого».(5) Біля церкви стояла «Колокольня… на которой имеется колоколов пять», а шостий дзвін був чавунний і лежав розбитий.

В середині оздоблення церкви було теж багатим: «…ико­ностас резной по голубому полю разными красками помале­ванный, а по местам по большей части где надлежало сереб­ром и золотом положен. Над иконою наместною Бого­матери корона серебряная пробы шестой». Особливо пова­жали і поважають люди ікону Єфросинії Полоцької, яка, за пере­казами, має зцілюючі властивості. Для хресного ходу в церкві були два хрести «оба столярной работы изделанные и разноцветно помалеванные». Ці два хрести збереглися і до цього часу. Крім хрестів було шість хоругв. З них одна була «матерчатая половина части красного, а другая голубого гарнитуру…с малеванными посредине иконами». Ці хоругви теж зараз знаходяться в церкві.

Прихожани допомагали храму, прикрашали його. Дару­вали рушники в церкву «холста простого вышитых». Всього рушників було шість та «ковер под ноги хорошей работы длинны аршин шесть».

Для здійснення богослужінь священик мав «Крест се­ребряный пробы осьмой» та «крест резаный киприсного» дерева. Для причастя і хрещення було три срібні чаші «внутрии снаружи вызолоченная». Біля чаш були «ложица* сереб­ряная вызолоченная» та два «дискоса** серебряный вызоло­ченный».

 

_________________

 * Ложиця — ложечка з якої причащають мирян.

** Дискос — блюдо на ніжці з зображенням дитяти Ісуса, що лежить в яслах.

 Священик також мав можливість на різні богослу­жіння міняти ризи, їх було чотири «ризы парчевые разные». Вівтар теж був гарно прикрашений «…в самом верху алтаря намалевано через весь алтарь небо на нем написано посре­дине образ Троицы и справа его херувимы, а по краям Еван­гелисты».(6)

Для освітлення приміщення було прилаштовано «пани­ка­дило* «меди литой в коем имеется свечей двенадцать пос­реди церкви». Були «лампады меди литой одиннадцать на разных местах».(7) В церкві вже тоді існувала невелика біб­ліотека з 19 цер­ковних книг.(8) Прихожани допомагали храму, прикрашали його. Дару­вали в церкву рушники «холста прос­того вышитых». Всього рушників було шість, та «ковёр под ноги хорошей работы длинны аршин шесть».

Після смерті Григорія Погорєцкого було «рукоположено на оный приход» з 22 березня 1812 року Герасима Семено­вича Варавського. При ньому, з 14 березня 1815 року, дяком був син Григорія Погорєцкого — «Карп Григорьев Погорец­кий».(9) 

Про діяльність Г.С.Варавського даних майже немає. До призначення в Великоснітинську Миколаївську церкву Карп Погорєцкий учився в Київській Академії, але після смерті батька «тепер же по бедности моей и беспомощности сиротс­кой никак не могу продовжать более учения… всенижайше прошу призвести меня на место помершего мого родителя во диаконы» писав Карп в 1814 році митрополиту Сера­піону.(10)

Першого листопада 1814 року громада села Велика Сні­тинка, яка добре знала Карпа Погорєцкого і пова­жала його покійного батька пише «Одобрение». «Мы ниже­подписав­шие­ся губернии и епархии Киевской Васильковского повета подданные фастовского Бискупа** Волынского и Жито­мирс­кого господина Цецишинского подданные села Великой Сне­тинки церкви Николаевской прихожане свидетельствуем по чистой нашей совести, что желающий быть при нашей церкви диаконом — прежде бывшего и умершего нашей же церкви священника Григория Погорецкого сын обучающийся в Киевс­кой Академии Карп Погорецкий есть человек добрый не пьяница, не клеветник, не любодеец, добронравен и поведе­ния честного и потому мы его желаем иметь при на­шем приходе диаконом в чем и подписываемся».(11) Підписи поста­вили: «Игнат Пипка, громада: Яким Дигтяр, Александр Ле­бедь, Остап Муштук, Андрей Трепечук, Пантелеймон Шкура, Титорий Паниматченко, Федор Салий».

В 1818 році Карп став священиком в Великоснітинській Миколаївській церкві. До приходу зараховувались не тільки Велика Снітинка, а й села Фастівець і Клехівка. Громада рос­ла. Кількість прихожан збільшувалась. Церква вже не могла вмістити таку кількість людей, особливо на свята. Крім цього «при сей церкви в силу указов следует быть одному свя­щеннику, диакону и двум причетникам, а в действительности там в служении ныне налицо состоит священник Карп Погорецкий 28, диакон Кирилл 27, дьячек Климов Погорецкий 49, и пономарь Яков Баклановский 23 лет».(12)

Тому в 1822 році «села Великой Снетинки церкви Николаевской священник Карп Погорецкий и церковный ста­роста Игнат Пипка с прихожанами… вознамерелись с обоих сел церкви строить на что и весь уже обыкновенно деревян­ный материал изготовлен и мастера уговорено».(13) Було вирішено «пристроить к оной два притвора*** и третью поно­марню по представленному при том плану и фасаду». Що й було здійснено фактично за один рік. Ще, в 1826 році була заново відбудована дзвіниця.

Після того як Карп Погорєцкий в 1826 році перейшов в іншу парафію, п’ятого грудня 1826 року «диакон Кирил Дасе­вич… приведен к присяге и исповедан, и сколько он по совес­ти открылся» був приведений до сану священика.(14)

 Наступником о. Кирила Дасевича  став о. Фома Омеля­новський, який «11 июля 1833 года рукоположен к Велико­снетинской Николаевской церкви в священника». Він мав власний будинок на власній землі. Диякон жив у найманому будинку. А для причетників в 1843 році було збудовано «церковный дом на церковной земле».(15)

В 1833 році, в зв’язку з тим, що церква сама пособі була дуже стара і вже десять років не ремонтувалась, Фома Оме­ля­новський пише Митрополиту Київському і Галицькому Євге­нію проте, що «…в Велико Снетинской церкви церковный пол от давности своей довольно обветшал так, что в неко­торых местах начала открываться явная порчь, дерево мы для выложения нового церковного пола приготовлено еще в прошлом годе, и уже отыскан мастер для сей церковной ра­боты; посему с глубочайшей покорностью просим Ваше Высоко–Преосвященство дозволить выложить в Велико­сне­тинской церкви новый пол, и как мы надеемся что из при­готовленного дерева довольное количество еще оста­нется, то и покрыть оную церковь новою крышею».(16)

Опріч того, що церква була дуже стара, на її стан впли­вала все зростаюча кількість прихожан. Вбачаючи в цьому одну з причин складного технічного стану церковної споруди о.Фома  в вересні 1836 року пише «прошение» в Київську Духовну Консисторію «…об отчислении деревни Фастовца принадлежащий его приходу по неудобности к пе­реходу по блотистой долине к местечка Фастова приходу».(17)

________________

  * Панікадило — центральна люстра з багатьма свічками

         ** Біскуп — латинський єпископ.

        *** Притвор — задня частина храму, відділена від середньої його частини глухою стіною. В нього могли заходити крім «істинно віруючих» також іновірці і єретики.

 Це так. Дорога яка з’єднує два села Фастівець і Снітинку проходить через яр по якому протікає річка Снітка. В цьому місці вона — невеликий ручай. Через річку робили місток з колод, закладали хмизом, але, щоб перейти його, особливо після дощів, часто треба було йти вбрід через болото. Через що це місце і до цього часу називають Бродок, хоча тут давно вже зроблено греблю, яка утворила ставок Микитине і прок­лали асфальтовану дорогу, але на початку ХІХ століття тут була болотиста стежина.

Жителі села Фастівець пишуть листа до місцевого Благочинного в якому вони виступають проти відрахування їх від В. Снітинського приходу.

«…до м. Фастова 12 верстов, и мы, и наши предки не помним чтобы когда через неудобную путь случай какой оста­новки приподаваний християнских треб…».(18)

Для вирішення цього питання було послано священика Михайла Калитинського визначити «по каким причинам неу­добен путь от деревни Фастовец к приходськой Великосне­тинской церкви».(19)

5-го квітня Калитинський « осматривал путь от селения Снетинка до деревни Фастовец но неудобности некоторые хотя и есть при каковым рассматривании пути деревни Фас­товца жители узнав причину, подали к тому Калитинскому отзыв».(20) В результаті розгляду справи було вирішено «отка­зать священнику в отчислении».(21)

В 1844 році священиком в св. Миколаївську церкву було призначено Євстафія Марковича Дурдуковського, який понад 25 років виконував обовязки благочинного. В нього була ве­лика сім’я 2 сини і 2 дочки. Але був він В.Снітинці лише до 1846 року.(22) На той час церква булла така стара, що постало питання не про ремонт, а про побудову нової церкви.

В 1848 році настоятелем в церкві стає Василій Ільніць­кий і вже в 1849 році було вирішено будувати нову церкву «…казенную и на первый год выделить 1000 рублей».(23) Церква будувалась довго, кошторис неодноразово виправ­ляли і тільки 28 липня 1862 року благочинний священик Анд­рій Осипович «...на прошение священника Василия Иль­ницкого последовавшей новосооруженной деревянной цер­ ковь во имя Святителя Николая в селе Великой Снетинке Васильского уезда — освячена».(24) В цей же час на освячення церкви було привезено визолочений Ковчег з Плащаницею. За переказами його привезли волами з Почаївської лаври  снітинські селяни.

Василій Ільніцький служив в Снітинці 24 роки.

В 1872 році «Перемещен в село Великую Снетинку в качестве помощника настоятеля, в том же году утверждён настоятелем сей церкви Платон Ильич Миронович».(25)

Платон Миронович був людиною, яка біля сорока років служила в Великій Снітинці. Людиною він був відповідальною і тому крім основних своїх обов’язків, ще з 1874 року «состоит законоучителем сельского 1 классного народного училища», також викладав закон Божий в церковно-приходській школі. О.Платон «в 1879 году состоит депутатом 2-го округа Василь­ковского уезда, с 1883 по 1900 год состоит верховным следо­вателем 2-го округа Васильковского уезда и с 1900 года сос­тоит духовником».(26)

За свою віддану службу він був нагороджений різними нагородами. В 1882 році митрополит Київський і Галицький нагородив о. Платона Мироновича «набедренником», в 1887 році «награжден скуфиею. В 1884 году награжден ками­лав­кою. В 1907 году награжден наперсным крестом выдаваемым от св. Синода». А в 1914 році 6 травня його прцю було відмі­чено високою нагородою — орденом св.Анни ІІІ сту­пеня.(27)

Священик жив при церкві в будинку, що був збудований на церковній землі в 1882 році. Всього в церкви було «усадеб­ной вместе с погостами церковными — 4 десятины, сенокос­ной — 14 десятин».(28)

Отець Платон жив в селі до 1919 року. Під час револю­ційних подій він виїхав з села разом з сім’єю. Куди — невідомо.

 Після Жовтневої революції 1917 року почались гоніння на священиків рушення храмів. Ще в 1917 році в селі було більш-менш спокійно. Якщо в таких селах як Велика Мотови­лівка, Вінницькі стави, Яхни, Гуляки були виступи проти священиків, їх не допускали до церков, розкрадали майно, то у Великій Снітинці подібних виступів тоді не було.(29) Але вже пізніше, в 1921 році, церкву було закрито. В 1922 році церкву знову відкрили. Настоятелем був Висовень Самійло Пилипів 1901 року народження. Проживав він у місті Фастові, спочатку він закінчив залізничну школу, а потім Постійні курси ВПЦР. В 1922 році архієпископом Нестором Шараєвським  був висвячений у священики.(30)   В тридцятих роках почалися реп­ресії. Найперше влада вдарила по служителях культу.  Стара­лися знищити людей, що якимось чином виступали за неза­лежність України, або своїми діями могли викликати думки про це. Тому перший удар серед священнослужителів прий­няли представники Української автокефальної православної церкви. А так як о.Самійло належав до УАПЦ*, то його було заарештовано, і більше про нього не було ніяких звісток.

Після того, як церква залишилась без нагляду, все доро­гоцінне майно було або вкрадено, або реквізовано радянсь­кою владою. Під впливом більшовицької пропаганди селяни поча­ли розтягувати дерево з церкви собі на будівництво або на паливо. Влада припинила розтягування будівлі, але не для того, щоб відновити храм, а щоб зробити з церкви склад.

Так вона й була складом до початку Великої Вітчизняної війни. З приходом німецько-фашистських військ церкву було відкри­то. Фашисти на початку війни намагалися таким чином привер­нути більше людей на свій бік. Священика в церкві не було, правила службу людина, що хоч трохи знала Біблію, деякий час приїжджав священник з Фастова, та й людей туди ходило мало. Відкриття церкви було тимчасо­вим явищем. Приблизно через рік вона знову була закрита. В кінці війни біля церкви впала авіабомба і одна баня та дзвіниця були частково зруйновані.

 Після війни сталінський режим проявив лібералізм в питанні відкриття храмів. Якщо громада вирішувала відно­вити богослужіння в церкві, то на це влада дивилась крізь пальці. Хоч пропаганда атеїзму продовжувалась, молоді заборонялось ходити в церкву, а якщо й не заборонялось, то принаймі це було небажано. На великі свята біля церкви завжди чергували комсомольці і члени партії, яким було пос­тавлено завдання не пускати до церкви дітей. Хоч більшість членів комуністичної партії своїх дітей таємно хрестили.

  В 70-х роках ХХ століття в церкві служив отець В’ячес­лав. На початку і в   

середині 80-х років настоятелем церкви був отець Онісім, був тут 7 років, потім

прийняв чернецтво і зараз є архімандритом Китаєвської пустині.

Після нього пастирем св. Миколаївської церкви став Левковський Валерій Миколайович, він також є духівни­ком. О. Валерій і зараз є священиком в с. В.Снітинка.  

Поступово релігійне життя в селі почало відновлю­ватись. Особливо після здобуття Україною незалежності. Село росло, в церкву почало ходити більше людей, не тільки великоснітинців, а й з навколишніх сіл і міста Фастова. Церква вже не могла вмістити всіх своїх прихожан. Тому було вирі­шено на місці старої церкви будувати з сучасних матеріалів новий храм.

В 2006 році було закладено фундамент нової церкви, а в 2007 році було розпочато будівництво нового великого цегля­ного храму. Меценатом будівництва став приватний підприємець, житель села Велика Снітинка, Жданюк Олек­сандр Андрійович.

Стару церкву влітку 2007 року розібрали і в дворі побудували невелику тимчасову.

19 квітня 2008 року на тери­торії парку («стара школа») в центрі села було встанов­лено хрест  і освячене місце під будівництво Спасо-Преображенсь­кого храму УПЦКП. Бого­служіння проводив Архієпископ Дмитрій (Рудюк), вікарій Київської єпархії, намісник Свято-Михайлівського Золотовер­хого монастиря.

Крім православних в селі є католики, і багато людей сповідують різні течії протестантських церков, такі як єван­гельські християн-баптисти (в 1956році вже налічувалося 35 членів, пресвітером був Бойченко Михайло петрович)**, свідки Ієгови, та інші. Але, в яку б церкву вони не ходили, це все є люди нашої громади і тому в селі не існує якоїсь релігійної нетерпимості.

 ___________________

* УАПЦ — організаційне становлення відбулося в контексті націо­нального відродження України. Ідея автокефалії стрімко поширилася в умовах Української революції 1917—1920 років. Самобутність УАПЦ поля­гала в канонічних новаціях — соборній висвяті в єпископи одружених священиків, соборноправності її устрою, сакралізації української мови та впровадження у церковне життя національних звичаїв і традицій. 28—29 січня 1930 року на Надзвичайному соборі під тиском державної влади церква проголосила про «самоліквідацію» у зв’язку з інкримінуванням їй антирадянській діяльності та участі у сфабрикованій органами ГПУ Спілці визволення України. Новий рух за відродження УАПЦ розпочався в лютому 1989 року зі створення «Ініціативного комітету відновлення УАПЦ». 25—26 червня 1992 року відбувся об’єднавчий Собор, на якому було прийнято рішення про об’єднання найбільших в Україні церков УАПЦ та УПЦ  в єдину Українську православну Церкву – Київський Патріархат. Але 24 грудня 1992 року було відновлено УАПЦ.

     

 

Комментарии
Cкринька.

Сайт: snetinka.ftes.info

2012 - 2017 год
Управление сайтом Сайт создан Ftes.info