Наши статьи, рубрики
Реклама
Информеры часы //-->

ANNA News

Видеорепортажи с войны. Независимое агентство новостей.

добавить на Яндекс
Наші статті | Топоніми

Топоніми

топоніми

 

 

Вивчаючи історію населеного пункту не можна обійти стороною і саму його назву. По Л.Похилевичу «Снетинка, село именуется Великою, в древ­ности называлась Масаны и принадлежала вместе с Мото­виловкою роду Аксаков. Снетинкою названо Полием, который владел этим селом за удаление Аксаков в Польшу».(1) Тобто, якщо вірити Похилевичу, то до XIVст. Велику Снітинку називали Масани, але Эріх Ляссота із Стеблева, який вів щоденник з 1573 по 1594 рік, подорожуючи по Україні, пише в них: «1594 год. 30 апреля… Белая Церковь обширный и новый королевский вольный город на Роси, староство князя Януша Острожского, мы оставили в двух милях вправо и направились к селению Половецкой; село Ротулка. Оттуда через реку Каменицу в Хвастов или Новый Верещин, новый город на р. Унава, припадлежащий киевскому бискупу Иоси­фу Верещинскому*,  которого мы нашли здесь и три раза были у него в гостях. Пробыли в Хвастове до 4 мая. 4 мая Снятинка — небольшой только что основанный городок Вере­щинско; обедали».(2)

Таким чином, ще в 1594році село називалось Снятинка. 

Цікаве саме походження назви нашого села — Велика Снітинка, яке походить від назви річки Снітка.

         Версія, яка вже давно ходить в селі, що назва самої Снітки походить від словянського слова «Снедь». Що «Снедь» — означає по слов’янські — їжа і так звалася риба, що водилася в цій річці у великій кількості. Ловили її навіть руками. Потім у слові «Cнедь» пройшли звукові зміни під впли­вом місцевої говірки. У закритому складі «е» почергу­валося з «і», а кінцевий дзвінкий «д» став глухим «т» і ствер­дів. Стало «Сніт». Від цього і назва річки Снітка. Річка була дуже широка та повноводна. Про це свідчить її русло та на­родні перекази. Кажуть, що 200 років тому, під час повені, тут втопилися воли з возом, навантаженим мукою. Воли оступилися на містку, впали і вода занесла їх аж до Сорочого.

Коли ж монголи зруйнували Київ, вирушили до Карпат, тоді загинуло і перше поселення в нашому селі. Згодом, із південних степів, сюди прийшла велика громада людей. Можливо, вони тікали від нападників. Їм сподобалась багата, зручна місцевість і вони поселилися біля річки Снітка. Своє поселення вони назвали Масани. Чому? Ніхто не знає. Мож­ливо, так звалося їхнє село, яке вони залишили, тікаючи від нападників. Пізніше людей, що поселилися на Снітці, стали називати не масанцями, а снітинчанами. Село стали називати Снітинка. Таких поселень на Снітці було двоє. Наше, більше, назвали Велика Снітинка, а менше Мала Снітинка. Так вони звуться й тепер. Ось так пояснюється походження назви двох старовинних сіл на Фастівщині. Правда, дехто з дослідників назви наших сіл виводить з германської групи мов (англ. «snake»-змія, town-місто, отже, «місто змія»), спираючись на вже згадані мною відкриття готських поселень. Якщо це так, тоді наше село дуже давнє, його назва існує ще з ІІІ—ІV ст.н.е.

На мою думку, більш вірогідні інша версія походження таких назв як Снітка і Снітинка. Назва села Велика Снітинка пішла від назви річки Снітка, яка протікає в даній місцевості, де зараз знаходяться такі ставки як Микитине або Бродок, Паліївщина, Сороче (це ставки на території села Велика Снітинка). В місці, де роз­ташоване наше село, річка  була неширока і не повновод­на, фактично це був широкий струмок. До такого висновку можна дійти тому, що починається річка Снітка в одному кілометрі за селом Клехівка і до місця, де зараз знаходиться ставок Паліївщина, близько п’яти кілометрів. Повноводних притоктут теж не могло бути і нема. Про повноводність річки можна судити, порівнявши з довжиною і повноводністю річки Стугна, яка теж починається  в нас за селом.

Велика Снітинка розташована на водорозділі. Річки Снітка, Пліська і Стугна утворюють природний трикутник на підході до Києва, так зване Перепетове поле.(3)

Ось як Добровольський*  характеризує р. Снітку на початку ХХ століття: «Истоки имеет у д. Клеховка вблизи  курганов «Перепять» и так назы­ваемой «Острой могилы», пдымающихся среди плато, кото­рое расположено свыше чем на 100 сажен над уровнем моря. Ручей протекает мимо с. Б.Снитынка, образует ниже послед­него пруд у так называемого «Сорочьяго брода», вблизи пере­сечения ж-д. насыпью и впадает в Унаву при д. М.Сни­тынка. Название урочища «Сорочий брод», заимство­ванное, оче­видно от большого кургана «Могила Сорока» у с. Б.Сни­тынка перенесено тепер, повидимому, на всю долину».(4)

Крім того південна частина нашого села — це практично кордон лісостепової зони і степової. Тому що далі на південь пішли рівні поля, на яких чимало курганів. Так на полях в південній та східній частині села Фастівець більше п’ятнад­цяти курганів. А як відомо, в нашому регіоні, в лісовій місце­вос­ті кургани не споруджувалися. Розкопки перших п’яти кур­ганів між селами Фастівець і Мар’янівка в 40-х роках ХІХ століття давали цікаві матеріали різних періодів історії — від доби бронзи до середньовіччя.

Серед них два кургани ран­нього залізного віку (скіфської культури) — Переп’ятиха і Велика Могила. До більш пізнього віку належать інші кургани: Три Брати (сарматська куль­тура) та Переп’ят (з похо­ванням половецького воїна). Ще в ХІХ столітті на Фастівській землі зберігалось багато курганів, але вже в кінці ХХ століття вони були вже так розорані, що залишились тільки невеликі насипи.

По берегах річки Снітка росли дубові і грабові гаї. Старо­жили згадують, що після революції 1917 року по ярах біля Паліївщини росли великі дуби та берези (хоч і мало їх було). Але під час всіх воєн, революцій і бідувань, які прокотились нашим краєм всі вони були вирубані для будівництва та пали­ва. Ці ліси, що навколо Снітинки, це вже нові насадження 50-х — 70-х років ХХ століття.

Сама назва річки Снітка могла з’явитися від назви рос­ли­ни, яка поширена по ярах, схилах, та узліссях — снітка або козлики (Pimpinella saxifraga). Це багаторічна трав’яниста, гола або коротко пухнаста кореневищна рослина родини се­лерових. Рослина використовується в народній медицині.         В травниках ХVІ століття Снітка згадується як засіб, який зас­то­совувався для  профілактики і лікування чуми, холери, раку та інших хвороб.(5) Також напровесні з молодих прикоре­невих листків можна готувати свіжі салати, які теж мають лікуваль­но-профілактичні властивості. І можливо перші пере­селенці, які заселяли ці землі, використовували цю рослину в їжу, вона їх рятувала від таких страшних хвороб як чума і холера.

Це допомагало їм виживати в перші місяці після пересе­лення, тому й дали назву цій місцевості Снітка, та й річку так назвали.

В народі кажуть, що снітка для гномів і самітників необ­хідний продукт харчування. І гноми, і самітники полюбляли цю траву. Пре­подобний Серафим взагалі на протязі довгого часу харчу­вався нею. «Я сам себе готовил кушанье из снитки. Я рвал ее, да в горшок клал: немного вольешь, бывало, в него води­цы — славное выходит кушанье. На зиму я снитку сушил и этим одним питался, а братия удивлялась, чем я питался.         А я снитку ел… и о сем братии не открывал».(6)

Проти версії про походження назви села від назви риби «снєдь» говорить та обставина, що такої риби нема, а є риба снєтка або Європейська корюшка (О.eperlanus eperlanus). Розпов­сюджена вона в басейнах Балтійського і Північного морів, Ладожсь­кого і Онежського озер. Прісноводні форми європейської ко­рюшки — снєтки (O. e. Eperlanusm. Spirin­chus) мають велике промислове значення в озерах північно-західної частини Європейської території Росії і в ба­гатьох озерах північної час­тини Західної Європи.

Снєтки живуть і нерестяться в перед­гирлових просторах впадаючих в озеро річок. І в річку можуть зовсім не заходити. Тобто снєт­ка — риба не річкова, а озерна і ареал* її поширення, це північ­ні райони Європи, але аж ніяк не територія України.(7)

В селі існує багато інших цікавих топонімів.

З покоління в покоління передавалося, що в селі було багато козаків. Навіть куток над Паліївщиною звався Нижнім. Тут поселилися козаки з Низу, тобто з Січі. Їх нащадків і тепер звуть Нижники.

«В селе есть древняя могила, называемая Сорокой и замковище, окруженное земляным валом и рвом, называ­емое Палиевым».(8)

Назву «Замковище» (як було сказано вище), пов’язува­ли із замком Семена Палія, Фастівського полковника. Але дослідники це не підтвердили.

Рів навколо першого поселення майже зруйнувався, але розкопки, що проводились тут у 1938 та 1978 році під­твердили, що тут було поселення в Х—ХІ ст. В селі існує легенда, згідно якої, на місці Замковища колись стояла церк­ва і в один день вона пішла під землю. Тепер, коли вийти на середину Замковища на Великдень, серед ночі лягти на землю та прикласти вухо до неї, можна почути з-під землі як дзвенять дзвони.

З іменем Семена Палія пов’я­зана назва великого ставу, над яким стояла його пасіка. Ста­вок зветься  Паліївщина.     У творі фастівського письменника Глухенького є згадка, що другою дружиною Семена Палія була дочка Пилипа Снятина, що проживав у нашому селі над цим ставом.

Під час Гайдамаччини селяни брали участь у боротьбі проти шляхти. Навіть є прізвище Швачка. Кажуть, що воно пов’язане з ватажком гайдамаків, що діяв у Фастові. Про нього написав Т.Г. Шевченко у вірші «Швачка». Але скоріше всього це прізвище пішло від слова швець.

За Андрусівським миром Фастівщину розділили між со­бою Росія та Польща. Фастів належав Польщі, а Мотовилівка — Росії. Велика Снітинка стала кордоном, що проходив тоді по річці Стугна. І тепер мало хто знає, що історична річка Стугна, яка біля Василькова і зараз широка та повноводна, бере свій початок біля с. Велика Снітинка,

 

у північно-східній його частині. Там у болотах зароджується струмок, що тяг­неться через поля до Мотовилівки, далі — до Василькова, і далі — до Ірпеня.

В селі по руслу Стугни зроблено два ставки Ганжине й Фадєйшине.

Цікавий об’єкт знаходиться на північно-західній околиці села, це Лагирі або Лагера, і Городки.

В кінці XIX на початку XX ст. Лагера не оброблялись. Це були найменш родючі землі, в основному піски, на них випа­сали худобу. Лагера тягнулися до самої Саперки. За Ла­герами був ліс. Старий ліс, дубовий, з березовими та осико­вими острівцями. Зараз старого лісу нема, а є новий — сосно­вий. В лісі знаходяться чотирикутні земляні укріплення. В нас їх називають Гродками.

Добровольський датує ці городки XVII—XVIII століттям і на карті визначає два городка. «Благодаря лесистой мест­ности «радуты»сохранились здесь, кажется, все правда, не в одинаковой степени. Характеризируются он следующими внешними признаками: квадратный окоп со сторонами до 40 шагов в среднем каждая, внешний ров, везде с востока (от Киева ) и направление боков — по сторонам горизонта, (в том числе фронта — параллельно восточной линии так называемых «посичей»), к которой последний вплотную и подходит, почти упираясь в неё».(9)

Старожили кажуть, що по переказах городків було три.

Побудовано ці укріпленняприблизно у XVIII столітті. Скоріш за все це були форпости, які тягнулися на однакові відстані один від одного вздовж лівого берега Стугни від станції Безрадочі до Підсалтанівки і далі до її витоків, а звідти вздовж берега вони йшли до Унави, далі до Ірпеню.

Форпос-ти біля с. Велика Снітинка добре збереглись зав­дяки лісистій місцевості. Знаходяться вони, як було вже ска­зано в північно-західній частині села за кілька десятків метрів від залізничного полотна і приблизно за 2,5 км від ви току р.Стугни в місті її повороту на північ. Форпости* — квад­ратні городища. Перший — на відстані близько 500 мет­рів від станції Снітинка розміром 53х53 м., рів глибиною 1,2 м., вал висотою ~ 1,2 метри, і шириною 2 метри.

Другий за 300 метрів на схід фактично з ідентичними розмірами, але має залишки бастіонів на кутках. Форпости зорієнтовані по лінії горизонту.

         Форпости дбали про те, щоб переправляти приїжджих купців на митниці. На початку XVIII століття вже існували Васильківська, Межигірська, Демидівська, Рудківська, Мостищівська, Мотовилівська, Плесецька, Мало-Салтанівська, Копачівська, Безрадицька застави біля Києва.  Керували всіма заставами російські офіцери, а щоб відбуватисторожову службу,  на всіх форпостах  розташували військові частини. Керував усіма форпостами в 1725 році капітан Нейман який розташовувався у Василькові. На всіх цих форпостах було 277 чоловік та 124 коні для роз’їздів.  Це було зовсім мало на таку довгу прикордонну смугу і привело до того,  що по деяких місцях було всього по два чоловіки на форпост. До того ж місця, де розташовувались форпости, були «лесные и пустые».*

         Відряджені на форпости козаки жили в жахливих умовах, бо не було чим годувати коней і себе. Капітан Нейман так писав про цих козаків: «Сего декабря 23 числа с форпосту от Белогородки с половины бору бежал козак Черниговского полку Любецкой сотни Феско Стецков, который стоял на оном форпосте Мая с девятого числа 1725 году по вышеозначенное число декабря и за таким многим временем не сменён был, не омел себе провіанту, також и на лошадь фуражу, также иныне в команде на форпостах обретается и другой козак Черниговского полку и Любецкой же сотни, а стоит с Мая 9 числа 1927 года и не имеет себе провіанту також чем лошадей кормить…».**Скаржачись на це, капітан прохає київського губернатора надіслати солдат замість збіглих. Ці факти показують загальну картину положення козаків на форпостах.

         Часто козаків, які стояли на варті та працювали на будівництві застав, зимою відпускали по домівках. В 1762 році гетьман Розумовський порушує перед Сенатом прохання про розпуск набраного на засічні роботи люду, зауважуючи при цьому, що виставлені козаки «всегда зимою и летом, а из многих такие есть, кои не имея в доме по себе никого, кому б  можно хлеба и сена для них заготовить», а тим більше, що гетьмана брав сумнів, чи буде  якась користь від збудованих засік, коли остаточно не розмежовано землі з сусідньою Польщею. Наслідком цього був відпуск козаків. Так в 1766 році з Васильківських форпостів відпущено 300 козаків, з тих 600, що там стояли. У грудні 1767 року було наказано розпустити всіх козаків, бо зовсім бракувало для них провіанту.***

В документах, опублікованих Андрієвським, згадується окремий Снітинський форпост, командиром якого був в 1747 році сержант Борис Анучин, а в 1749 році — ад’ютант Курев­льов.

         З Городками пов’язано декілька забобонів і легенд. Ще й зараз старі люди кажуть, що в городках не можна нічого робити: рубати дерева, збирати гриби і ягоди. Чому не можна, ніхто не знає. Мабуть, це ще пам’ять про знаходження там військових і заборону цивільним туди ходити.

Існує легенда про скарб у цих місцях. На початку ХХ ст. пастухи не раз бачили, як любителі пошуку скарбів ходили з штирями й тикали в землю, щоб знайти скриню з грішми. Деякі навіть копали біля городка, і кажуть, навіть щось знайш­ли, але скоріше всього це вигадки.

Хоча скарби в селі знаходили. Так в 1900 році селянин Іван Турчин зайшов 5 зливків срібла.(11)

До самих лагерів підходять дві вулиці. Вони в цій частині села, на відміну від інших вулиць, кривих, покручених, вузьких,  тут прямі. Звуться вони Саперками: є дві саперки перша і друга.

Сама назва, «лагера» скоріше всього походить від того, що колись тут були військові табори, а по російські — лагеря. Залишки від них було ще видно до 50-х років ХХ ст., але потім їх розрівняли і переорали, зараз там поля. З вищесказаного вихо­дить, що назви у північній частині села пов’язані з військовими термінами. Лагера, городки, Саперки. По іншій версії назва Саперка з’явилась після того, як на цьо­му місці, під час Пер­шої Світової війни, стояла військова час­тина саперів.

Не менш цікаво пояснюється походження інших місце­вих мікро топонімів. Наприклад куток Дранівка (так називають снітинці вулицю понад ставком Паліївщина) заселявся зде­більшого бідняками, що приходили в село. Хоч як ті не прагли розбагатіти, все одно малородючий грунт не давав високих врожаїв, а того, що вдалося зібрати ледь вистачало до весни. Тому часто, щоб нагодувати худобу, господар знімав з даху солому. От і стояли хати аж до нового врожаю обідраними, а звідти і Дранівка.

Назви кутків Собківщина, Саліївка, Титарівщина, Мар­цинківщина, ставків Марціне, Дьомене, Ганжене, Фадєєвщине виникли від прізвищ та імен людей, що тут проживали свого часу. А Сахалін (так у нас звуть вулицю Нєкрасова), отримав свою назву завдяки своїй віддаленості від центру села. Відносно топоніма Титарівщина (вулиця Лєрмонтова), існує версія, що назва виникла завдяки тому, що тут проживав церковний титар (дяк), навіть кажуть, що це він відкрив першу в селі школу і навчав дітей.

Ставок Сороче відомий і фастівчанам, і навіть, киянам, бо багато їх приїздить влітку покупатися, позагорати на березі цієї водойми. Але називають вони його озером Снітинка, не знаючи, що справжня назва пов’язана з цікавою легендою.Нібито колись козак Сорока, переходячи річку Снітку вбрід, тут загубив свою шаблю, прикрашену коштовним камін­ням. І досі лежить вона на дні. За іншою версією, назва Сорочого та Сорочого Броду (є така залізнична станція в напрямку на Київ) пов’язана з величезною кількістю сорок, що жили в лісах біля ставка. Коли вони здіймалися в небо, то закривали навіть сонце, як темна хмара. Ще, як було ска­зано вище, назва могла піти від могили «Сорока», що знахо­диться над ставком Сороче.

Назву ставка Гайдайка пов’язують з іменем чумака Гай­дая, який оселився над ставком. Бував він в далеких краях і багато чого знав. Тож, коли навколишні села вимирали від страшної хвороби «чуми», він викопав рів перед в’їздом в село, залив його дьогтем і змушував всіх приїжджих змочу­вати їхні ноги та ноги коней в цій рідині. І село ця хвороба оминула.

Вулиця Жакуна з’явилася від прізвища Жакун. Вияви­лося, що під час війни з Наполеоном, коли французи відсту­пали, якийсь Жак пристав у прийми до нашої снітинчанки і дав ім’я цілому новому роду. У селі є багато Петрашенків. За переказами, предок їх служив писарем у Семена Палія.

Маказин (вулиця 1 Трвня) дістав свою назву завдяки продовольчому складу (магазею) маказею, що тут колись знаходився.

Новоселиця, (вулиця Пушкіна) це територія, на якій люди селилися пізніше, тобто новосели.

Цікаве місце — Жидівський ярок. Тут зходяться на один вигон такі вулиці як Трудова, Шевченка, Пушкіна, Лєрмонтова. Назва за переказами походить від того, що тут проживало кілька єврейських сімей. По іншій версії назва походить від того, що сюди приїжджали євреї і торгували білою глиною або міняли на товар ганчірки. Фактично це був вихід з села. Зараз тут ще й досі стоїть хрест. Ще існує одна така легенда, що хрест біля криниці на жидівському ярку стоїть тому, що колись, дуже давно, там втопилися двоє закоханих, яким батьки не давали дозволу на одруження.

В цьому місці є і криниця. Є цікавий запис в щоденнику Т.Г.Шевченка, який може пояснити появу хреста на Жидівсь­кому ярку.

«В Малороссии самоубийцу хоронили также в поле, но непременно на перекрестной дороге. В продолжении года идущий и едущий мимо несчастного покойника должен был что-нибудь бросить на его могилу. Хоть рукав рубашки отор­вать и бросить, если не случилось чего другого. По истечении года, в день его смерти, а более в зеленую суботу (накануне троицына дня), сжигают накопившийся хлам как очиститель­ную жертву, служат панихиду и ставят крест на могиле нес­частного. За моей памяти в Малороссии на могилах само­убийц совершался обряд не менее поэтический и истинно христианский, который наши высшие, просвещенные пасты­ри, как обряд языческий повелели уничтожить».(12)

Сама криниця теж цікава. Зі спогадів старожилів відомо, що ще на початку ХХ століття існував цікавий обряд в селі.  В засушливий рік, коли люди бачили, що врожай без дощу може загинути, вони, на чолі зі священиком здійснювали хресний хід. Обходили село і зупинялись біля криниці на Жидівському ярку. Біля криниці проводився молебень і вона освячувалась. Кажуть, що після цього вже на наступний день проходив дощ.

Така назва як Гатка з’явилася тому, що в цьому місці, якраз через шлях, протікає ручай який весь час гатили всяким хмизом, щоб можна було через нього переїхати. Дорога цент­ральна в селі була грунтова і тільки в другій половині 60-х років ХХ століття було прокладено бруківку і насипано греблю на Гатці.

Головну вулицю в селі (вулиця Леніна) завжди називали і зараз називають Шлях.

За Саперкою, в бік Сорочого Броду, є лісок, точніше посадка, називають це місце — Табор. Раніше, до організації колгоспу, це місце називали Титареве. Назва Табор пішла  від літніх таборів для худоби. Ще в кінці 70-х років минулого століття там         

  збереглися  загони для худоби, в яких в той час тримали коней. Ще один табор був     

   на Боєвому  ярку.

Останній мікротопонім, що з’явився в селі зовсім недав­но — Лук’янівка (вулиця Трудова від магазину «на радгоспі» до Новоселиці), пов’язаний з особливостями архітектури на цій вулиці. Будинки там сірого і коричневого кольору, дво, триповерхові, люди майже всі приїжджі, вся забудова нагаду­вала район Києва, де розташована Лук’янівська тюрма.

Всі землі навколо села завжди оброблялися або вико­ристовувалися людьми як пасовища і сінокоси, тому вони мали назви в залежності від того, кому належали. Наприклад за селом в бік Сорочого від Гатки, де зараз закінчуються дачі, є так званий Бoйовий ярок (наголос на «о» в першому складі).

Ще існує такий топонім як царина. Таке місце існує на піденно-західному боці саперок, там зараз забудовується територія, та в кінці вулиць Піонерська і 1 Травня, там зараз магазин, котельня . Назва пішла від слова царина, що означає необроблена, вільна земля. Раніше там люди з кількох вулиць збирали худобу в череду.

В селі починаються і протікають через село три річки, хоч у нас їх важко назвати річками — це Стугна, Снітка, яка в селі частіше називається Паліївщина і Мокрайка. Зараз всі вже забули, що була така річка з назвою Мокрайка. Але Де ля Фліз*, подорожуючи по нашому краю в 1854 році і описуючи село, писав: «Есть гора ввышину около 7 сажен. Есть две речки названия коих 1-ой Паливщина течет от юга на север, 2-я Мокрайка от востока на север впадает в р. Паливщина а сия в р. Унаву, расположенную от селения три версты».(13)

В ХХ ст. вже ніхто не знав про Мокрайку всі казали що то канава. Русло цього ручаю зараз загачене кількома став­ками це — Літнє, Пипчине, Очеретяне, Гайдайка, Ганжине, Марціне, Нове. Крім цих ставків існують ще по руслу Снітки на території села — Паліївщина, Дьомине, за селом на Пів­денний-Схід — Вовчий і Микитине (вже в сусідньому селі Фастівець, Микитине називають Бродок, чому, буде сказано в іншому розділі), на північний — захід — Сороче, Новий (за Сахаліном).

По руслу Стугни, як було сказано, розташовані ставки Ганжине і Фадєй­шене. Ще недалеко, в Жидівському ярку, є ставок Загичине. Самі старі ставки це Гайдайка і Паліївщина.

Всі ставки, крім цих двох, мають примітивні стоки. Це або труба через греблю, або дерев’яний жолоб. Лише на Па­ліївщині раніше був спеціальний пристрій для спуску води, бо там був млин, а в середині 80-х років греблю підняли і зробили спеціальний злив для води.

На Гайдай ці ж раніше був «Г» подібний дерев’яний ко­роб із засувками для спуску води. Зараз його переробили на залізний, називають його «манах».

Так, як в селі було багато ставків, то населення Снітинки завжди займалося рибальством. В основному це був допо­між­ний вид господарської діяльності. Рідко хто ловив рибу на продаж. Частіше вона йшла на доповнення харчового ра­ціону селян.

Найбільш багатими на рибні запаси були самі старі став­ки — Паліївщина і Гайдайка. В цих ставках водилась така риба як карась (білий і жовтий), короп, окунь, плітка, лин, щука. У Паліївщині були навіть соми. По канавах в ярах води­лося дуже багато в’юнів.

         Снасті і способи рибальства були самими різноманіт­ними. На всіх ставах ловили вудками. Також ловили хватками — квадратними сітками невеликих розмірів, яка була прикріп­лена за чотири кінці до двох лозяних дуг навхрест, які, в свою чергу, кріпились до дерев’яної жердини. Широко використову­вались ості (остя) — це мабуть найдавніший тип рибальського знаряддя.  Ості — невеликі вила з 6—8, а то й з 12 зубами, з зарубками на них у вигляді гачків.

 

Кріпилися вони до довгої жердини. Використовували їх, найчастіше, навесні під час нересту риби. Особливо часто йшли з ними по щуку і коропа.

Широко використовували ятері різних розмірів. Ятір — циліндрична сітка з конусоподібними кінцями, один з яких зав’язувався наглухо. Сітка кріпилася на кілька лозяних обру­чів різного діаметра. Біля відкритого входу в ятір кріпилися два прямокутні відрізки сітки довжиною від 1,5 до 3 метрів — крила. Вони направляли рибу в ятір. З лози плели верші — принцип дії ятера, але без крил. Верші й ятери могли стояти у воді по кілька місяців. Раз в кілька днів їх піднімали, пере­віряли, забирали рибу і знову опускали на дно. На Снітці, де було більш-менш широке русло, робили ізи або гатки. Річку перегороджували загатою, сплетеною із лози, яка пропускала воду і дрібну рибу, а крупніша затримувалась біля неї.  Вико­ристовували також топтани (топтуни) — вони мали вигляд конусоподібної сітки з пласким дном, яка закріплювалась на двох дугах: поперечній — яка утворювала широкий отвір і поздовжній, яка утримувала натягнутим цей циліндр і служи­ла для переміщення  топтана. Топтан через те так і нази­вав­ся, що в нього рибу заганяли (виганяли, витоптували) з куши­рів, з зілля, з очеретів. Часто під вербами, по вузьких канавах рибу виловлювали саками, підсаками, корзинами. В осно­вному таким способом ловили діти.

На сьогоднішній день всі ставки, крім Паліївщини, знахо­дяться в занедбаному стані. Риби в них мало і вона дрібна, тому, що її виловлюють сітками, а донедавна  використову­вали навіть електровудки. Хоч жителі села і не дозволяють використовувати електровудки, але хто вночі бачить. Майже всі ставки дуже обміліли, замулені і засмічені. Лише на Паліївщині НДГ «Великоснітинським» було запущено малька таких промислових риб як товстолоб і білий амур. На даний час це єдиний ставок, де хоч якось оберігаються і рибні запаси і навколишня територія.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Комментарии
Cкринька.

Сайт: snetinka.ftes.info

2012 - 2017 год
Управление сайтом Сайт создан Ftes.info